Розділ «Частина тринадцята Копав чоловік колодязь у Мелітополі…»

А ще всі три чаші поєднує зображення качки.

Як гадають історики, на чашах відтворена сцена, пов’язана з міфом про те, як богиня, перевтілившись у качку, порятувала знатних скіфських воїнів (чи вождів) під час їхньої переправи через якусь річку. Тож на передньому плані скіф (руку він тримає на лобі, власне, торкаючись нею до чола – жест, що й нині означає міркування, роздуми), поштиво нахилившись до качки, чи то розмовляє з нею, чи то радше дякує їй за порятунок. Принаймні це хотів передати (і передав) невідомий нам майстер, який, напевне ж, добре був знайомий зі скіфськими міфами, легендами та переданнями.

Зображення качки з Гайманової Могили (як і на чаші, знайденій у Чмиревій Могилі) і говорить про легенду, як та птаха водоплавна колись порятувала скіфів.

…Від скіфів чашка, як ритуальна посудина, перейшла до первісних слов’ян, а від них до русичів Київської Русі. (До речі, запорожці чашок не мали, на поясах, як скіфи, ніколи їх не носили, але кожен з них неодмінно мав ложечника – так звався футляр для ложки, що його носили на поясі запорожці – поруч із гаманом, швайкою (полагодить збрую), порохівницею, торбиночкою з кулями, кисет з люлькою і ложечник, у якому, в кожного своя, зберігалася ложка – теж дерев’яна, саморобна.)

У нас, нащадків русичів, чашка лишилася лише для пиття кави та чаю, келих для вина (кубок, бокал), прообразом якого і була колись скіфська чашка.

Кожен скіф мав на поясі свою чашу, тож коли хто запрошував гостей, то не переймався: а з чого вони питимуть? І не було потреби для цього в кибитці чи хаті на поселенні тримати багато посудин для питва. Запрошені прибували зі своїми чашками – було б що пити.

Але частіше всього кочовики збиралися на посиденьки у відкритому степу, де-небудь на узвишші – неодмінно на узвишші, щоб далеко їм було з нього видно, – на кряжі чи й на старій могилі (а їх було повно в степах і здіймалися вони повсюдно) вождь віншував своїх знатних воїнів і соратників… Раз по раз наповнювалися чаші – з бузатом з бурдюка чи грецьким вином з амфори. Ходила чашка по колу, золота чашка, з якої пригощав вождь тих, хто заслужив з неї випити. (Хто не заслужив, той пив із власної посудини.) Здравиці за богів, за царя, за вождів, за хоробрих воїнів, за таке ж товариство бойове все лунали й лунали…

Пили, розмовляли, спогадували…

Як ото в «Пісні про віщого Олега» Олександра Пушкіна, коли Ігор бенкетує на кургані-могилі з дружиною:

Бійці споминають минулії дні

І битви, де разом рубались вони…

Змієнога богине, дочка Бористену,

володарко скіфів;

Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,

вельможний наш царю!

Розверзається твердь,

наді мною вогні смолоскипів, —

Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!

Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.

Ніжні руки мене піднімають