Розділ «Частина тринадцята Копав чоловік колодязь у Мелітополі…»

Вбрання на обох було розшите золотом та обцяцьковане коштовними прикрасами – грабіжники зривали те добро, трощачи кості небіжчиків. Обібрали їх з голови до ніг. І все ж дещо залишилося й археологам. У землі, перемішаній з кістками та уламками дерева, знайшли погублені речі – біля чотирьох тисяч золотих аплікаційних пластин із різноманітними антропоморфними, зооморфними та рослинно-геометричними зображеннями – пара та сімейна, певно, була пребагатою і на той світ пішла при всьому золотому параді, вражаючи поховальників. А раніше за них на те багатство звернули увагу грабіжники, які діяли за відомим принципом: мертвякам золото ні до чого, а ось їм, живим, у цьому світі воно ще знадобиться. Його можна вигідно продати – і на Боспорі, і на Істрі фракійцям, не кажучи про греків біля моря…

Знайшли залишки поховальної колісниці, на якій і привезли покійників до місця їхніх вічних домівок, на додачу – одинадцять амфор, бронзовий казан та деякі інші речі.

Олексій Тереножкін був радий і такому улову – знайти стільки вартісних речей у вщент обібраних гробницях – це удача! Вже за це варто було дякувати долі. І все ж археолог якимось шостим чуттям відчував: це не все. Гробниця приховала для них ще щось… Може, й значніше за знайдене. Ось тільки тайник треба пильно шукати. Має він бути, ой має… Скіфи були майстрами по облаштуванні криївок, і їм часто вдавалося обвести круг пальця грабіжників. (Сховок у могилі, як правило, готувала обмежена кількість людей, потаємно, аби ніхто більше не знав, де саме ті сховки, і часто потім таких майстрів знищували.)

І тайник був знайдений. Цілий-цілісінький!

Виявився він у невеликому закапелку, всього лише на глибині двадцяти сантиметрів – майже на один штик лопати. Злодії, кваплячись, його й не загледіли, а там зберігалося головне багатство скіфського царя, його гордість і слава!

Тільки почали зачищати знайдений сховок, як блиснув грецький орнамент – у вигляді пальмет, рослинних пагонів. «Припускаємо, що це справжнє окуття горита, – писатиме археолог з експедиції своїй дружині. – Грифони, які шматують якусь тварину… Зверху горита ряди неприкріплених квадратних бляшок із зображенням скіфа, який п’є з ритона перед богинею. Збоку багато якоїсь тонкої бронзи. Все це не сон, а дійсність, реальність…»

Схвильований археолог урочисто привітав співробітників експедиції з незвичайною знахідкою – так щастить не часто! Їм пощастило. І хай сам горит перетворився на тлін, але ж золоте окуття його ціле-цілісіньке, а воно головне. В зотлілому гориті колись знаходилось біля семи десятків стріл (збереглися лише бронзові наконечники).

А ще на гориті й під ним лежали золоті пластинки – залишки портупеї та бронзовий бойовий пояс.

Так у дворі одного з мешканців Мелітополя з’явився на світ білий знаменитий сьогодні на увесь світ скіфський горит, що його навічно названо – за місцем знахідки – Мелітопольським; він увійшов до всіх наукових та популярних видань типу «100 НАЙВІДОМІШИХ ШЕДЕВРІВ УКРАЇНИ», до енциклопедій тощо.

На подібні знахідки щастить не кожному археологу – Олексій Тереножкін мав бути вдячний долі, що послала йому такий шедевр греко-скіфського мистецтва, шедевр, рівний знаменитій пекторалі з Товстої Могили або чаші з Гайманової Могили.

За весь час, звідколи розкопують скіфські кургани – це двісті з чимось років – було виявлено всього лише чотири подібні золоті окуття горитів (самі горити, ясна річ, не вціліли), що датуються 340–320 рр. до н. е. Перший з них було знайдено 1863 року в кургані Чортомлик (звідтоді їх умовно називають «чортомлицькою серією»), другий – в Ільїнецькому у 1902 році, третій – в Мелітопольському в 1954 році, і пізніше буде знайдений четвертий у П’ятибратному кургані на Дону (1955, Росія). Всі вони «рідні брати», витвори одного майстра (або кількох майстрів однієї школи). Найкраще зберігся горит з Мелітопольського царського кургану, що колись громадиною здіймався у дворі того дядька, який вирішив викопати колодязь…[96]

Горити були або шкіряні, або дерев’яні (іноді й з берести), їх носили біля лівого стегна, прикріплюючи до пояса – у них клали лук дугою вниз і стріли. Парадні, багаті горити, що виготовлялися для знаті, – спереду і з боків прикрашалися спеціальним окуттям, за яким вони й цінувалися.

Попит, як відомо, породжує пропозицію. Греки на замовлення скіфської знаті розробили такий тип окуття – золотого чи срібного з барельєфами, що ідеально підходив саме до скіфських горитів. Таке окуття було вельми престижним в номадів, їхніх царів та вождів, тож греки, знаючи, що на цьому можна добре заробити, їх охоче виготовляли, а скіфи – хоч вони й дорого коштували – охоче купували та замовляли все нові й нові. Який воїн, не кажучи вже про владику, не захоче мати таку річ, убрану золотом?

В окутті горитів із «чортомлицької серії», як правило, зображувалися окремі епізоди з життя грецького героя, головного персонажу «Іліади», обожненого по смерті Ахілла. За одним з міфів, Ахілл побував на острові Білому (тепер Зміїний) у гирлі Дунаю, за іншим – на Тендрівській косі біля гирла Дніпра, тож вважався у скіфів ледь чи не своїм героєм. Тому й на окутті Мелітопольського гориту невідомим грецьким майстром-торевтом була створена ціла поема (золота!) про Ахілла, завдяки чому парадний горит став шедевром мистецтва, унікальною річчю! Скільки його встиг поносити скіфський цар і в яких краях, – невідомо, але упокоївся він біля річки Молочної, забравши з собою на той світ таку цінну і, головне, багату річ, що подібної більше ні в кого в його окрузі не було.

Зрозуміло, що перед скіфознавцями постало питання: де й коли виготовляли парадні горити «чортомлицької серії».

Врешті-решт, фахівці зійшлись на думці, що еллінського майстра – невідомо, хто він був і якого роду – запросив боспорський цар Перисад І у столицю свою Пантикапей (у ті часи це було звичайною справою) і замовив йому кілька однакових, але дорогих горитів для царських дарунків.

Скіфські вожді не раз допомагали боспорським царям у їхній боротьбі з ворогами, тож не виключено, що виручили вони зі своїми загонами лучників і Перисада І, правителя «всієї землі між крайніми кордонами таврів і кордонами Кавказької землі». Боспорський цар і віддячив скіфським рятувальникам дорогими горитами, з якими їх згодом і поховали в курганах, як скінчився їхній час перебування в цьому світі. Ось чому в чотирьох царських курганах Скіфії виявили чотири ідентичні горити. Можливо, їх більше, можливо, інші ще лежать у могилах своїх царів і чекають на археологів.

Сьогодні горит з Мелітопольського кургану, власне, з поховальної камери, що від нього залишилася в дворі мелітопольця, знаходиться в основному фонді Музею історичних коштовностей України (нарешті така річ потрапила не до Ермітажу сусідньої держави, а лишилася вдома!).

Невідомо, коли й ким був розібраний насип кургану – не виключено, що першими поселенцями тих країв двісті років тому, як вони отримали наділи і розібрали чужу усипальницю, аби вона не заважала будувати хату й облаштовувати дворище, але горит, дякуючи долі, зберігся. Проте скільки їх сьогодні, вже навічно знищених курганів Скіфії, Кіммерії часів бронзи та міді! Якось називали в засобах масової інформації таку цифру: в одному лише Царичанському районі однієї лише Дніпропетровської області розорано насипи сімдесяти курганів – вони вже назавжди зникли з лиця землі і, можливо, колись через століття на якийсь із них випадково наткнуться мешканці, отримавши на тім місці наділ, як то в Мелітополі наткнувся дядько на катакомбу царського кургану.

Четвертий золотий дарунок