Розділ «Частина тринадцята Копав чоловік колодязь у Мелітополі…»

Дійшли чутки й до місцевої влади, вона, щоправда, вжила деяких заходів по охороні кургану, але, як час покаже, недостатніх. (А втім, хто їх і нині охороняє, скіфські кургани на території України? Десятками, якщо не сотнями їх і нині знищують, розорюють, руйнують.) Невдовзі у справу втрутилась Археологічна комісія (дійшли чутки про грабіж і до Петербурга), звернувшись до таврійського губернатора, попрохала його встановити на кургані пильнішу й надійнішу охорону, а награбовані речі конфіскувати. Губернатор пообіцяв, але поставився до цього формально, і курган грабували й далі. Від повного розорення його врятувала зима. А по весні наступного року для дослідження Огузу із спецбригадою прибув археолог В. М. Рот. Він і взяв під нагляд напівобікрадений курган. Більше того, разом з розкопками Рот все робив, аби скупити в населення викрадені речі, але більша частина їх вже потрапила до приватних колекцій, решта ж просто загинула для науки, адже безцінні мистецькі речі були переплавлені в золоті злитки.

Як і Веселовський, Рот теж не отримав достатніх коштів на розкопки, а тому теж змушений був обмежитись прокладкою ще однієї траншеї у південно-західній частині кургану, там, де, як свідчили селяни, і знаходилися коштовності. Траншея виявила ще одну могилу, не помічену попередніми розкопками, і вона теж – от невезіння! – була в давнину пограбованою. З тієї могили грабіжники пробили хід до центральної могили і пограбували її – судячи з усього, саме ті, хто випотрошував могилу, добре знали її будову і діяли напевне. Ніхто вже не скаже, які величезні багатства ховав у собі Огуз, як щедро екіпірувався цар, ідучи в потойбіччя, якщо й після кількох пограбувань археолог Рот знайшов тільки в грабіжницькому ході сотні масивних виробів із золота й срібла. Особливо цінними були бляшки у вигляді орла та левиці, а також інші речі.

Кленучи злодіїв, Рот запакував знайдені коштовності і повіз (як раніше до нього те зробив його колега Веселовський) в Петербург до Ермітажу – де вони й нині знаходяться. От і виходить: якщо злодії в давнину пограбували лише курган, то археологи Веселовський та Рот і саму Україну, вивізши її скарби в сусідню державу. Не щастить Україні, надто багато розвелося охочих до її багатств!

Звідтоді й до 1972 року, себто сімдесят років, недорозкопаний Огуз ніхто не чіпав, і він заростав бур’янами, траншеї його обвалювалися від негоди, міліли, затягувалися рани, завдані йому раніше.

Правда, 1972 року була зроблена спроба ще раз розкопати Огуз, але розкопки були самовільні, проводилися за власною ініціативою одного археолога (О. М. Лєскова) і, зрештою, були припинені як непланові, а сам археолог, залишивши роботу в Інституті археології, виїхав з України. І лише у 1979–1981 роках курган розкопувала Таврійська експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом молодого дослідника Ю. В. Болтрика. Отож взялися за Огуз утретє, не рахуючи грабіжників.

Нарешті був розкопаний насип і те, що раніше обстежували, ще раз обстежено. Уточнили дату «народження» кургану – кінець ІV ст. до н. е. Тоді ж у північній частині його було виявлено ще одну могилу (третю), раніше невідому. До поховальної камери розміром біля п’яти метрів вів вхідний колодязь, завглибшки теж біля п’яти метрів. Вхід до самої камери закривав віз. І це поховання виявилося пограбованим ще в давнину, проте у заповненні колодязя та поховальної камери знайшли чималу кількість гравірованих кістяних пластин від дерев’яного саркофагу і більше 6 тисяч золотих речей – серед них багато унікальних за художньою цінністю речей. Наприклад, серга у вигляді скульптурного зображення сфінкса, платівки з зображенням Великої скіфської богині, персонажів античної міфології Афіни, Аполлона, Геракла, Горгони та ін., підвіски у вигляді барана, лева, негроїдних облич. Збруя була прикрашена зображенням вершника з пантерою, божества з левом, сцени шматування оленя грифонами.

А ще були знайдені бронзові прикраси кінської збруї та дві амфори.[95] У колодязі надибали кінські поховання.

А ось під залишками насипу знайдено поховання воїна-лучника з конем, а в меншій могилці – лучника зі стрілами. (Вважається, що це могила полоненого.) Далі виявили ще одну кінську могилу, з чотирма кінськими кістяками. Збруя коней була в золотих та срібних прикрасах, високої художньої якості. (Частина цих унікальних речей нині зберігається в Музеї історичних коштовностей України на території Києво-Печерської лаври.)

Після розкопок за кошти Херсонської обласної організації Товариства охорони пам’яток було почато роботу з тим, щоб відновити курганний насип в первісному вигляді й залишити його на віки – як пам’ятник українських степів (після розкопок всі кургани зникають з лиця землі). Проте, незважаючи на всі старання, насип відновлено лише до половини. Надто великим виявився об’єм робіт того. За підрахунками, на цю роботу скіфами було витрачено 100 тисяч людино-днів! Чи буде коли встановлено, якому саме цареві Скіфії та, можливо, його жоні (у північній боковій могилі виявлено поховання жінки, яка ймовірно належала до скіфської верхівки) це була усипальниця? За деякими припущеннями, не виключено, що це була могила одного з синів царя Атея.

Копав чоловік колодязь у місті Мелітополі…

Скіфські кургани знаходять – де б ви думали? – у степах за селом (містом) чи й взагалі у безлюдних місцевостях. Звичайно ж, у більшості випадків саме так, але, трапляється, що й у власному… дворі. Так, так. Як то негадано лучилося 1954 року з одним мешканцем Мелітополя Запорізької області, який і не підозрював (як і його батько та ще раніше дід), які скарби ховаються у його дворі.

«Та хіба курган – це якась річ, що її можна загубити, а потім знайти?» – очевидно, подивуєтесь ви.

Стриваймо. Колись та місцина, що згодом стала частиною міста, була селом Юрівкою, а ще раніше – степом. Незайманим, що споконвіку не знав плуга. Батьківщиною, одне слово, давніх кочівників. Але то так давно було, що мешканці вже й забули, що їхнє село (а згодом і місто) виникло посеред ковилових степів, неподалік річки Молочної, що впадає в Молочний лиман Азовського моря, названа так від каламутно-молочного кольору води, а вважали себе городянами, які мешкали в приватному сектори міста – скільки їх, селищ, на околиці кожного міста!

Так ось, копав чоловік колодязь у своєму дворі – разом з найнятими майстрами-колодязниками. Копав, копав і… І раптом на певній глибині лопата провалилася, як шугнула вниз. У якесь провалля, що невідь-де і взялося в твердому ґрунті. Ясно стало, що хтось у тій місцині колись щось уже копав – ґрунт пішов чіпаний.

І на дні того негаданого підземелля щось тямно блиснуло – там і там. Мовби золото? У чоловіка аж руки затряслися, стисло дихання. Невже? Порившись у землі, копач знайшов кілька золотих пластинок. Еге-ге!.. Чоловік той – спасибі йому, – виявився порядним і не привласнив знахідки, а бігцем, навіть рук не помивши, подався із знахідками до місцевого краєзнавчого музею: такі і так, люди вчені, ось що я викопав у своєму дворі!.. Ага, копав колодязь – без своєї води хіба то життя? А вуличний колодязь далеко від мого обійстя – чи й находишся за водою. Тож і вирішив свій у дворі викопати. І ось… дивіться, на що я наткнувся… Там вроді як печерка виявилась, земля порушена… Я в ту печерку й провалився. А в ній… Я не спеціаліст, вам видніше знати, але, гадаю, це скіфське золото. Тільки дивно, як воно в моєму дворі опинилося, де зроду-віку про якихось скіфів ніхто й чути не чув… Ні я, ні батько мій, ні дід…

Швидко чи ні, а до того чоловіка прямцем у його двір прибула експедиція Академії наук УРСР, очолена Олексієм Тереножкіним – молодим археологом, майбутнім доктором історичних наук, професором, заслуженим діячем науки УРСР, спеціалістом знаним з передскіфських та скіфських пам’яток. Після огляду місця подій для фахівців все стало втямки: провалля, виявлене в дворі того чоловіка, є не що інше, як катакомба скіфського кургану, що колись здіймався на тому місці. Як він зник і коли – то вже інше питання. У ньому скіфи поховали якогось свого владику (у ті часи в тих краях кочували царські скіфи), мо’, й царя, нагорнули над ним курган. Визначили і його параметри – висота 6 м, діаметр – 40 м. Себто займав він колись увесь двір нинішнього власника садиби, який і двір, і садибу влаштував саме на місці скіфського кургану ІV ст. до н. е.

– У моєму обійсті скіфи поховали свого царя? – не йняв віри господар. – Дивина та й годі!

У колодязь, що його чоловік розпочав було копати, опустили драбину, зверху спорудили коловорот, на валі з ручкою якого намотали канат, а на кінець почепили цебро. Заскрипів коловорот, витягуючи відро із землею, і почалося. Спершу розширили колодязь, а тоді заходилися розчищати провалля. Вибрану землю перебирали руками, пересіювали через сито: аби не проґавити дрібні знахідки. Як не намагалися економно проводити розкопки (все ж таки двір людського поселення), але довелося розрити чи не все дворище (потім все буде рекультивовано). У катакомбу вела вхідна яма, її глибина понад 12 м від давньої поверхні, що її поховальники завалили камінням і плитами. Своєрідні «цеглини» виготовляли з болотяного ґрунту в долині Молочної (вона протікала за чотири кілометри звідти), а камку (морську траву) привозили аж з берегів Азовського моря, до якого було сорок кілометрів.

Творці кургану, побоюючись, аби його не пограбували, центральну частину насипу обмурували вальками впереміш із шарами камки – вийшов міцний щит (він добре засох і затвердів за віки) у кілька метрів завтовшки, але… Могила виявилась пограбованою. У затверділому щиті грабіжники все-таки пробили прохід, проламали склепінчасту стелю і проникли всередину. Під земляним насипом було кілька гробниць і всі вони виявились спустошеними – могильні злодії не переводилися у всі віки, особливо рясно це поріддя родило у скіфські часи. Кари небесної вони вочевидь не боялися, як і мертвих. А живі, поховавши свого царя, покочували далі. Навколо – ні душі. Степова далина та марево бродить долиною…

В одній з гробниць Олексій Тереножкін виявив поховання двох жінок (знатна скіф’янка та її вбита рабиня), у другій знайшов свою вічну домівку знатний скіф. Не інакше, як у двох гробницях було поховано вельможне сімейство – цар та його жона. Кожному виділили по персональній ямі. Хто з них першим помер – невідомо. Не виключено, що чоловік, а жону його відправили на той світ мимо її волі, аби вона й там тішила свого мужа…