Розділ «Частина тринадцята Копав чоловік колодязь у Мелітополі…»

Чашка (те саме, що чаша) – невелика посудина (частіше – з вушком), переважно з фарфору, фаянсу, з якої п’ють чай, каву та інші напої.

Cловник

Ходили келихи та чаші

З кипучим пивом та вином…

Їх важно чашники носили,

Гостей вітаючи ясних.

О. Пушкін

Вже в ранньому-ранньому моєму дитинстві у мене, сільського хлоп’яти з бідного села, завжди була своя ложка, «велика», як жартома називав її мій дід. «Валько, – гукав, бувало, – а ходи-но, дамо роботу зубам, та не забудь захопити свою велику ложку… Баба борщу наварила – смакота-а…» Вербова (у березі Хоролу верб було повсюди предосить), гарно вистругана, завжди свіжа, себто білувато-жовтувато-кремова, наче щойно народилася з вербової гілки, принесеної від річки.

Ложка моя «велика», відколи себе пам’ятаю, пахла вербою, свіжим її деревом. А коли від уживання починала темніти, сіріти (вистругане дерево без фарби чи лаку недовго тримає на повітрі та сонці свій природній колір), дід Макар якось непомітно, але незмінно хитро посміхаючись в руді прокурені вуса, тицяв мені нову-новісіньку, щойно вистругану з вербової гілки, пахучу, білувато-кремову, таку апетитну, що її й саму хотілося з’їсти. У те далеке повоєнне лихоліття минулого вже століття – 1945–1949 роки – не завжди траплялася робота ложці, і ми, діти, днями ходили надголодь, хоч ложку свою я завжди мав напохваті. А дерев’яною вона була тому, що металевих у нашій крамниці не водилося, хіба що в районі траплялися алюмінієві чи з авіаційного дюралю, але за що ж їх купувати, як селянам у колгоспі ніколи не платили за їхню працю. Обходились – не біда – своїми, саморобними, з верби виструганими. І все тому, що мій дід Макар, батьків батько, був ложкарем.

Правда, непрофесійним, принаймні на базар свої вироби ніколи не возив (та й кому їх продаси, як у кожному селі своїх ложкарів вистачало), а був радше любителем з майстрування. Хобі таке мав, по-сучасному кажучи. Любив під настрій, особливо восени, як починалися затяжні занудливі дощі й робота в полі, на городі чи й у дворі припинялася до весни, та взимку, як загатить, бувало, світ білий снігами.

Прокидає дід хідники у дворі (а снігу тоді, снігу намітало! Врівень чи не з тинами!), погодує корівку – чим далі займатися? День хоч і короткий взимку, але вечори довжелезні. Сидячи на стільчику (теж сам змайстрував) біля теплої печі, біля самих її челюстей в накинутій на плечі вичовганій душогрійці, смалив їдучу цигаряку самосаду (дим ішов у піч, тому курець завжди й сідав біля пічного отвору), що-небудь стругав собі й стругав. Лезо його широкого ножа від безперервного стругання перетворювалося на вузесеньку смужечку, а він невтомно майстрував ложки. Всі ми вже мали по кілька його ложок, тож майстер зайві роздавав сусідам.

Ложкарями в Україні здавна називають майстрів, що виготовляють ложки. А ще й спеціальний для цього деревообробний інструмент з вигнутим лезом, але дід його не мав, хоч і мріяв придбати, а все життя в цьому ділі обходився звичайним косинцем, і як він ним, прямим та негнучким, ухитрявся вибирати середину майбутньої ложки та ще так гладенько і гарно – досі не второпаю.

Улюблені його прислів’я теж були пов’язані з ложками.

– Щось воно теє-то… Ложка суха. А суха ложка рот дере, – казав бувало, хитрувато мружачись, у неділю чи свята, і баба йому наливала «стопарика» самогонки, що її тримала для розтирання (стару мучив триклятий радикуліт).

Або:

– Та він – ім’ярек – такий, що й у ложці води тебе втопить.

Чи:

– Еге, він – ім’ярек – такий, що в ложці води його не піймаєш!

Їв старий завжди неквапом, ґречно і якось аж врочисто-статечно носив страву зі спільної (тоді ми всім сімейством їли зі спільної великої миски – така була сільська традиція) до рота, підкладаючи під ложку хліб, щоб не капнуло бува. А в кінці трапези (його улюблене слівце, хоч їли всього лише пісний борщ, що аж курів) неодмінно облизував ложку і нас примушував те робити – теж такий був звичай.

Разом з ложками майстровитий мій дід іноді (під настрій) вистругував різні посудини з цурок різної товщини – черпачки там, ополоники, тарелі для хліба, якого в нас постійно не було, обходилися кукурудзяними кашами, і незмінно чашки.