Розділ «Частина одинадцята Заістрянські пригоди»

– Смерть відступнику!

– Геть царя, котрий молиться чужим богам!

– Скіл нам більше не цар і не скіф! Він святотатець і клятвопорушник! Скарати його на горло! А царем воліємо Октамасада!

Рада вождів та старійшин царем Скіфії проголосила Октамасада, він відразу ж замовив і собі золотий перстень із власним ім’ям. За правом спадкоємця Октамасад забрав пишнотілу братову дружину Опію (вона, попри все, вважалась жоною Скіла, хоч і не жила з ним) і в першу ж ніч, згораючи від нетерпіння, переспав з нею, бо дуже любив повненьких. Хоча швидше зґвалтував її, бо силоміць її взяв, мовчки і брутально, вважаючи пестощі чимось зайвим і непотрібним. А зробивши своє, захріп умиротворений, що й царем нарешті став, і з Опією – за якою давно потай зітхав – переспав, і віднині вона його. Опія ж до ранку тихо скімлила в пітьмі царського шатра. Чомусь себе жаль було: і не відлюбила по-справжньому, і Скіла – молодого та гарного – теж було жаль. Згадувала ту першу з ним ніч, першу й останню, таку пристрасну і шалену. І розуміла, що більше таке щастя до неї вже ніколи не прийде. Октамасад не той, Октамасад що жеребець, кохання та ніжності йому не потрібні. А Скіла все ще було жаль. Ой, як жаль ніжного царя, якому рада вождів та старійшин винесла смертний вирок. Не вберігся він між греками та скіфами. Тепер Октамасад не заспокоїться, доки не зживе його зі світу.

Вірні люди застерегли Скіла. Аби не накликати на Ольвію лиха (скіфи погрожували, що візьмуть штурмом місто, якщо ольвіополіти не видадуть відступника), Скіл зі своїми людьми залишив місто і зник за Істром.

Октамасад горів священним бажанням будь-що покарати смертю брата-відступника. Степами гасали нишпорки нового царя – винюхували слід збіглого. І, коли донесли, що втікач переховується у «лисячих шапок» аж у Добруджі, за Істром, Октамасад зібрав чимале військо, перейшов Істр і заходився спустошувати на тому боці кочовища. Навстріч скіфам вийшов фракійський цар Сіталк зі своїм військом – на західному прикордонні запахло війною. Царі стали один проти одного таборами, і Сіталк, не бажаючи марного кровопролиття, запитав скіфа через вісника свого:

– То що, сусіде, будемо битися чи миритися?

– Битися! – через свого глашатая відповів Октамасад. – Битися, якщо ти не віддаси мені мого брата-відступника.

А Сіталк йому й каже:

– Навіщо нам битися, адже ти – син моєї сестри і в тебе в руках мій брат. Віддай його мені.

(Було таке. У той час, як Скіл перебіг у Фракію, брат Сіталка, не витримавши двірцевих чвар, рятуючи свою голову, перебіг до скіфів і попросив у Октамасада притулку.)

Порадились обидві сторони, поміркували і порішили війни не зчиняти, а обмінятися втікачами: фракійці віддадуть скіфам брата їхнього царя, а скіфи, у свою чергу, віддадуть фракійцям збіглого брата їхнього царя. І так було вчинено, і ворогуючі розійшлися з миром, поклявшись більше його не порушувати.

Зв’язаного Скіла привели до білого шатра, біля якого стояв новий цар Скіфії Октамасад. На шиї в нього виблискувала в промінні сонця золота гривна, він знічев’я поляскував плетеницею по халяві свого червоного сап’янця.

– Ну що, відступнику, добігався до своїх греків? – озвався він до брата і плюнув зневажливо. – Казав я тобі – добігаєшся. Казав я тобі – чужий ти Скіфії, чужим і лишився. Казав я тобі, що царем стану, і став. А чужим місця під сонцем Скіфії немає. Та ще тим, хто, відцуравшись своїх богів, молиться чужим. Домолився! Яке маєш прохання? Кажи! Одне-єдине і останнє.

– Вели мені розв’язати руки, хочу поклонитися рідному краю.

– Гм… – насмішкувато бликнув Октамасад великими чорними очима. – Якому краю востаннє хочеш поклонитися – скіфському чи грецькому?

– Чиєму – то вже мій клопіт, – відповів Скіл і відвернувся, думаючи, що і той, і той край йому однаково близький, але, мабуть, грецький все ж таки ближчий. Тільки далеко він звідси. І щасливе місто, і біломармуровий палац, і кохана його…

– Що ж… кланяйся, та швидше, бо часу я не маю!

Октамасад кивнув скіфові, той підбіг, розв’язав Скілові руки і відійшов. Скіл якусь мить стояв, розминаючи затерплі руки, а тоді опустився на коліна, поклав руки на кущик сивого полину. Схилив голову й з насолодою вдихнув терпкий запах євшанового зілля. І на мить йому здалося, що він у Скіфії, що збирається в Ольвію – за долею своєю, за щастям чи бідою…

Усміхнувся Скіл до свого відчуття, непомітно зняв з пальця золотий перстень із своїм ім’ям та зображенням Великої богині Скіфії, що колись благословила його на царство, і вдавив його у землю…