Розділ 20

– Не бий його! – кричав із землі закривавлений Сенька.

Якименко розвернувся, замахнувся нагайкою, але не вдарив.

– Я вас не б’ю. Я вам, іродовим дітям, щойно життя врятував!

Якименко розумів, що йому треба зробити для того, щоби запобігти у майбутньому подібним втечам. Найперше – це жорстоко покарати винуватців, а також довести глупоту подібних втеч. Недарма Якименко наказав спутати двом халамидникам руки і тягнути слідом за кіньми. Так і затягнуть їх до села, аби інші бачили, проведуть вулицею, а тоді запровадять на економію.

– Куди ти нас тягнеш? – раптом запитав Кіндрат, набравшись сміливості: із його роз’юшеного носа досі ще капала кров. Якименко зиркнув на нього: хлопець змушений був робити величезні кроки, аби встигнути за конем.

– На економію. Батогами вас почастуємо.

Так і треба зробити. Однак цього замало. Потрібно пояснити людям, розтлумачити, яка біда може прийти слідом за гайдамаками. Вони ж убивці, що п’ють кров маленьких дітей, упирі. Там, де вони пройшли, – страти, грабунок, ґвалт і безжальні вбивства уніатів та католиків. Треба буде поговорити з панотцем, аби підтвердив, – тоді селюки повірять.

– Вони і так прийдуть, – знову озвався Кіндрат, шморгаючи носом.

Козаки саме проїжджали невеличким переліском – уже за ним було видно село. Якименко їхав попереду, тягнучи за своїм конем зв’язаних утікачів, а козаки із собаками трималися трохи позаду.

– Хто? – не второпав Якименко.

– Гайдамаки, – пояснив Кіндрат.

– Що їм тут робити? – посміхнувся пан осавул собі у вус. – Хіба що тебе, один з другим, в сраку поцілувати.

– Бондаренко прийде. Тут його рідне село, – на той раз заговорив Сенька.

– Хто?

Насправді думку про Бондаренка пан осавул не викидав ніколи, особливо тепер, коли спалахнуло повстання. Цей чортяка добре тоді випив крові панові осавулу, однак не допомагали ні погрози, ні різки, ні батоги. А закінчилося тим, що малий Бондаренко ледь не спалив цілої економії, підпаливши стіжок із соломою. А тоді втік.

Казали, що мати віддала його у сотню Гонти джурою, інші ж стверджували, що молодий Бондаренко подався на Січ…

– Що, оглух? – перепитав Сенько. – Бондаренко, син вдови Бондарихи. Кажуть, він уже скубе панів під Білою Церквою, а скоро й тута буде.

– Чи ж мало всіляких Бондаренків світом вештається? – махнув рукою недбало осавул, однак сміх Сеньки, що пролунав йому навздогін, змусив Якименка глибоко замислитися.