Розділ 20

Справою його честі тепер стала помста. Будь-що треба сформувати ударний кулак для того, щоби завдати повстанцям смертельного удару, а ядром цього кулака має стати шляхетська кіннота.

За останній час справи у осавула Якименка дуже стрімко пішли догори. Знаходячись «при панському кориті», хитрий осавул швидко навчився визначати, що у тому «кориті» належить йому, а що і справді можна віддати панові. Головне – поділитися із ким потрібно. Будучи від природи добрим організатором, Якименко дуже швидко здобув довіру у своїх суверенів, при тому добре збагатившись і витягши своїх близьких родичів на різні важливі уряди. Одним із перших у селі він перейшов на уніатську віру, перетягнувши за собою своїх родичів, а далі, потроху, один за одним селяни почали переходити слідом за ним, повіривши розповідям осавула про майбутні пільги і полегшення. Разом із тим Якименко створив загін козацької міліції, за панський кошт одягнув її і озброїв.

– То скільки, ти кажеш, у тебе шабель?

Поруч із Якименком за столом сиділи пан Стась, орендар, а також сотник надвірної міліції Щербина. Останній і задав це питання.

– Два десятки. Усі на конях, з рушницями і шаблями, в одностроях, – відповів Якименко.

Вони утрьох саме гостювали у старшої сестри пана Стася – Гелени.

– А скільки залишиться, коли почують про гайдамаків? – уїдливо запитав пан Стась.

– При слові «гайдамаки» драпають навіть коронні війська, – відповів замість Якименка Щербина. – Нам залишається лише просити Бога, щоби тут вони не показалися.

– Тоді яка користь із ваших козаків? – питав далі Стась.

– Ну, наприклад, хлопам морди набити, коли що…

– А я ото думаю, що коронні війська скоро гайдамацьке військо розіб’ють і рабусі розійдуться лісами. Ну, подрібняться на малі ватаги. Отоді і козаки стануть у пригоді, – доповнив Щербину Якименко.

Стася задовольнила така відповідь, він знову узявся за карафу, налив гостям питва, котре гордо називав «вином».

Це питво було кисле, зовсім не терпке і не смачне. Взагалі, дім пані Гелени був досить бідним, хоча шляхтянка неслася більше за якусь княжну. Їжа тут була зовсім не смачною, тож Якименко налягав на горіхи з медом, закушуючи кисле «вино».

– Якщо сюди рушить великий загін гайдамаків, нам доведеться тікати на захід, до Житомира, – продовжував Якименко. – У мене достатньо волів, коней, возів, і за найпершої звістки від пана Щербини я посаджу пані Гелену на бричку і вивезу звідси. А разом із тим і наше майно.

Сам Якименко довго чекав цієї миті. Йому було вже далеко за тридцять і заради цього дня він так досі і не женився. Маючи добрі заробітки на панській службі, осавул не поспішав із цим ділом. Він завжди хотів одружитися із дворянкою: якщо не сам, то хоч його діти успадкують титул…

Раптом двері відчинилися і в кімнату ввійшла пані Гелена. Мужчини підвелися.

– Ну що, брате мій Стасю, ти вже сторгувався за мене? – запитала іронічно.

Вона була висока і худа, обличчя виглядало блідим, хворобливим, а вузькі зелені очі так і пожирали Якименка ненависним поглядом. Їй було десь трохи за сорок.

– Заспокойся, сестро, – попросив пан Стась. – Сядь краще з нами. Тут пан Якименко саме збирався розповісти нам про свої майонтки.

– Пан Якименко, – скривилася пані Гелена. – Яка ганьба.