Розділ 20

– На леваді… – відповів байдуже один з козаків, знову наливаючи.

– А там сказали, що тут вони, в економії. Дивно. Ану, вставайте, беріть сраку в жменю і знайдіть мені їх.

Сенька і Кіндрат були місцевими баламутами: осавул частенько від них чув про Січ, Запорожжя, гайдамаччину. Розмови розмовами, але тепер із наближенням гайдамацького пожарища молоді хлопці могли наважитися на втечу.

Козаки з-за стола підводилися неохоче, однак відмовляти осавулові не посміли.

Якименко пішов до канцелярії, аби позаповнювати всі свої облікові книги, і уважно зайнявся тією справою: паперової роботи не любив, однак мусив її робити ретельно.

Козаки один за одним поверталися в економію і розповідали, що Сеньки і Кіндрата ніде немає. Коли повернувся останній і розповів те саме, Якименко підвівся, відклав книгу, перо і коротко сказав:

– Де їх бачили востаннє?

– Вчора. Біля хати.

– Давайте собак і коней…

Пси взяли слід відразу і побігли у напрямку лісу. Козаки тримали їх на довгих повідках і гнали коней слідом: за ніч утікачі могли втекти далеко. Загроза полягала в тому, що діставшись гайдамаків, ці два лобуряки могли розпатякати коліям про справи у Грузькому, а Якименкові дуже не хотілося, щоби повстанці навідалися у його село. Та й взагалі, за всі роки його служби ще жоден хлоп не втік із Грузького.

Пси бігли швидко. Козакам довелося їх притримувати – коні не встигали за ними петляти вузькими лісовими стежками. Страхи Якименка збулися – втікачі рухалися на схід.

Пішим піхотинцям важко втекти від вершників із собаками. От і Сеньку з Кіндратом наздогнали відразу по обіді. Вони саме сіли відпочити і перекусити, як раптом почули кінський тупіт та гавкіт собак. Хлопці посхоплювалися і кинулися навтьоки, однак не встигли пробігти і дві сотні кроків, як їх вже помітили.

– Спускайте псів! – наказав Якименко.

Великий бурий пес, відчувши свободу, першим кинувся за хлопцями. Кільканадцять великих стрибків – і собака звалив Сеньку на землю і почав кусати. Кіндрат повернувся і став відганяти псюгу палицею – це і врятувало Сеньці життя. Тим часом прибігли інші пси, оточили втікачів і почали гавкати і шкіритися.

– Геть звідси! Геть! – кричав Кіндрат, махаючи палкою, Сенька ж стогнав і плакав – рана завдавала дикого болю.

– На повідок! – наказав Якименко, прибувши на місце.

Козаки припнули псів і відтягли геть.

Якименко мовчки дивився на втікачів – хлопчиська по шістнадцять років. Худі, цибаті, у латаних штанях і під горщик пострижені.

– Гайдамаки, трясця вашу маму…

Осавул поволі зліз із коня, підійшов до Кіндрата і мовчки зацідив йому в пику. Хлопець зойкнув і скулився під деревом. Тоді осавул вдарив іще кілька разів ногою.