Розділ 9

Знову кошовий замовк. Але тепер насмілився й заговорив писар.

– Батьку, панове, думаю я, що і цього разу Москва не залишиться осторонь. Цариця кинула кістку поміж ляхами й козаками, а сама, мабуть, хоче зверху бути. Та тільки не думає вона, що такий пожар може розпалити в сусіда, що і її клуня займеться. Панове, ми мусимо твердо знати, на чий бік ми станемо: на бік цариці, якій клятву складали, чи на бік братів, що піднімуть голови, щоб вилізти з ярма.

– Ти що, пане писарю, – обірвав його слова кошовий. – На бунт нас тут усіх підбиваєш?

Писар замовк, але очей не опустив. У хаті запанувало напруження – і кошовий його відчував. Мовив:

– Мусимо бути до всього готовими. Я вже старий і не знати, скільки ще потягну, а вам іще жити. То послухайте, що казатиму. Якщо москаль поткнеться на Правобережжя, то турок також цього терпіти не захоче – йому теж потрібен шмат. То ми мусимо того турка підштовхнути, бо нам, як ніколи, потрібна велика війна. Мусимо стати на ноги й усім показати свою силу. Не погано було б дістати собі ту золоту грамоту, та це пізніше. А поки що треба готуватися. Час покаже, хто буде на коні і з ким потрібно дружбу водити. От і все. Тож майте очі й вуха відкритими і тримайте писок в дупі: нікому ні слова. Ідіть, втомився я від вас…

Запорожці завжди знали, що мають робити з приходом весни. Вони поскидали набридлі за зиму сіряки, позакочували рукави свиток і дружно взялися до роботи. Треба було полагодити човни і снасті, наготувати припасу, щоб на ціле літо відправитися до Великого Лугу і там зайнятися полюванням, риболовлею та іншим добичництвом. На Січі роботу мав кожен. Працювали весело – не стояв за спиною панський осавул з нагайкою. І взагалі, якщо над Києвом літав дух величі, то тут, на Запоріжжі, усюди дув вітер братерства, рівноправ’я, буйної степової вольниці. Останніми роками Січ втратила свою колишню могутність, старшина надбала маєтків, обклалася добрами, а рядові братчики ходили у шароварах латка на латці. Але на це ніхто не зважав. Тут кожен чувся рівним з іншими, міг висловити своє слово, не боявся і не гнув ні перед ким шиї.

Крім походів у Великий Луг, запорожці сповняли прикордонну службу: пильнували татар, які раз у раз намагалися прорватися на Україну і взяти ясир. А ще, частенько бувало, січовики, без відома старшини, пробиралися на волость і допомагали гайдамакам громити панів.

На березі Підпільної кільканадцять братчиків конопатили великі човни. Робота була дуже пильна, бо за зиму човни могли десь підгнити, тож їх потрібно було добре законопатити смолою, аби не затекла вода. Керував діями запорожців уже старший низовик, що саме сів собі на товсте поліно й закурив люльку. Був тут і веселий козак Андрій Журба, котрий першим зауважив журавлів у небі. Доки Залізняк розмовляв зі старшинами, а Швачка тинявся поміж козацьких куренів, Журба вирішив потеревенити із запорозькими рибалками. Він курив люльку і слідкував за роботою інших.

Раптом почувся тупіт копит. До гурту зближалися двоє вершників: один – запорожець, а другий схожий на ченця, у чорній киреї.

– Пугу-пугу, – гукнули по-козацькому звичаю новоприбулі.

– Козак з Лугу, – відповіли братчики. – Гей, панове товариство, та це сам Микита Швачка завітав на Січ. Той самий Швачка, що у нього люлька шкварчить, шабля дзижчить. Шабля різанину чує, люлька пожари віщує. А що це за чернець з тобою?

– Гей, браття, та це не якийсь чернець – це козак Максим Залізняк!

– Та невже! Так говорили, що вбили його пани.

– Та не вбили. Він у монастирі сидів, а тепер прийшов час, – поправив Швачка. – Дозвольте лист від братії мотронинської прочитати.

– А чому ні, читайте, – гуртом загули всі навкруги, підходячи ближче та оглядаючись, чи не вештається десь тут старшина.

Залізняк неквапом розгорнув лист, почав читати:

– «До отаманів, старшин, осавулів та всього лицарства славного запорозького низового.

Здавен-давен славне Запорожжя було опорою і підмогою віри православної та народу хрещеного українського. Ви не звикли гнути на пана свої шиї, не здатні терпіти наругу, беззаконність, чужу кривду. Споконвіку ви боронили правду і волю, не шкодуючи життя свого.

Ось і тепер ми, панотці та мотронинська братія, звертаємося до вас, сльозами гарячими обливаючись та наругу страшну терплячи від панів. Просимо вас, славних запорожців, прийти до нас, щоб гуртом стати на панів і вимести їх з України поганою мітлою, щоб і сліду не залишилося. І ходили б ми собі тоді спокійно до церков своїх, Богу молилися й жили без страху та неспокою…»

Максим читав, не сходячи з коня, щоб усім присутнім було його добре видно й чути. Запорожці слухали уважно.