Розділ «V»

Ходила Кат­ря у Люб­чи­ки нi­би­то за­по­ло­чi по­зи­ча­ти чер­воної та й по­вер­ну­ла­ся до­до­му iк ве­чо­ру та­ка, що батько спог­ля­нув та й пос­пи­тав в неї, де бу­ла, де хо­ди­ла, а почув­ши де i по­що: "як та­ка з те­бе швач­ка, - ка­же, - то дбай, щоб не по­зи­ча­ти за­по­ло­чi вдру­ге по чу­жих се­лах".

По тiм сло­вi батько вий­шов з ха­ти, за­па­лив­ши люльку.

- Що то­бi, моя ди­ти­но! - упа­да вже ко­ло Кат­рi ма­ти. - Ус­ту­пи­ла до ха­ти бi­ла мов бi­ло­чок… що то­бi, до­ню?

- Нiчого, ма­мо, нi­чо­го!

- Де вже там нi­чо­го! Жу­риш ти ме­не, доч­ко! Прий­шла Пи­липиха до нас з Ма­ру­сею. Ма­ти з ста­рою зня­ли роз­мо­ву, а ми, дiв­ча­та, у са­док пос­ко­ри­ли­ся.

- Що ж та­ке, Кат­ре? - пи­таю.

- Сьогоднi вiн уве­че­рi бу­де, - вiн сьогод­нi прий­де до ме­не...

- А ти ж як, вий­деш до йо­го? А батько не по­чує?

- То що? Щоб я не вий­шла? До йо­го щоб я не вий­шла? Не­хай чує батько, не­хай чує ма­ти, не­хай усi - я до йо­го вий­ду!

- Та як батько по­чує, то не пус­тить, - ка­жу, - як вже ти со­бi там не йми­ся, а му­сиш зос­та­ти­ся то­дi.

- Я не зос­та­ну­ся, я пi­ду!.. Чо­го ти на ме­не на­да­ла­ся, недо­бра дiв­чи­но?..

- Я то­бi са­му прав­ду го­во­рю, Кат­ре; хi­ба ж я на­па­да­юся на те­бе?

- Не тре­ба не­нi та­кої прав­ди, не хо­чу я та­кої! Я вже ба­чу, що ти ме­нi не щи­ра под­руж­ни­ця, ти ме­нi не хо­чеш у по­мочi ста­ти, я са­ма за все ста­ну!

- Слухай лиш, Кат­ре, чо­го-бо ти вгнi­ва­лась? Я прав­ду то­бi ви­ка­за­ла, та я ж то­бi i в при­го­дi ста­ну, ко­ли вже не мож­на iна­ко…

Тодi во­на ме­не цi­лу­ва­ти, то­дi во­на ме­не обiй­ма­ти! Поча­ли ми змов­ля­тись, як две­рi вiд­чи­ни­ти Кат­рi i як їй вий­ти. Ра­ди­лись i Ма­ру­сi пи­та­лись, що во­на ду­має, - са­ма во­на нi­чого не го­во­ри­ла й нi­чо­го не пи­та­ла, си­дi­ла со­бi ти­хо, як на мо­гил­цi…

Катря усе роз­ка­за­ла, як во­на у Люб­чи­ках бу­ла.

"Його ма­ти ме­не пок­ли­ка­ла са­ма, як я йшла ули­цею, i жа­лувала ме­не лю­бо, i роз­пи­ту­ва­ла, чи ме­не хто сва­тає, чи я ко­го впо­до­ба­ла… А вiн усе од­да­лiк сто­яв, не пiд­хо­див… Так-то вже ме­нi гiр­ко ста­ло! "Я, - ка­жу, - сiї осе­нi за­мiж пi­ду". Як я ска­за­ла, во­на як пок­рик­не: чи ж то прав­да? "Що?" - за­пи­тав вiн у ма­те­рi, а во­на йо­му ка­же, що я за­мiж пi­ду во­се­ни…

Я то­дi поп­ро­ща­лась з ни­ми. Во­на зiтх­ну­ла, про­ве­ла ме­не тро­хи i ка­же: "Шко­да ме­нi те­бе, дiв­чи­но!.." - що я аж слiзь­ми вми­ла­ся… Одi­иш­ла тро­хи, ста­ла, - та не­хай хоч на їх ха­ту по­див­лю­ся, ко­ли вiн i ви­хо­дить iз во­рiт, i йде… Я хо­чу да­лi - не мо­жу… Дiж­да­лась, що вiн близько до ме­не зблизив­ся… Збли­зив­ся: "Чи прав­да сьому?" - пос­пи­тав… Дiвчат­онька, го­лу­боньки! Ко­ли б же я са­ма зна­ла, як я йо­му при­зналася, що я йо­го ко­хаю од­но­го у свi­тi… Дов­го го­во­ри­ти не мож­на бу­ло: усе зна­ко­мi лю­ди до­ход­жа­ли ули­цею; то­дi я йо­му ска­за­ла - не­хай прий­де до ме­не вве­че­рi, вiн ска­зав - прий­де…"

Скоро на­шi ста­рi пос­ну­ли, я ви­пус­ти­ла Кат­рю з ха­ти, а са­ма сi­ла, щоб сон не хи­лив, та ме­нi не спа­ло­ся: ли­хо та й го­дi до­жи­да­тись бу­ло! Не­ма, та й не­ма, та й не­ма!