Розділ «XXII»

Прийшла Ма­ру­ся до Кат­рi. Бу­ла во­на ти­ха, смут­на i лас­кава.

- Знає? - спи­та­ла ме­не.

- Знає, - ка­жу, - та їй за все бай­ду­же.

Катря її спер­шу не пiз­на­ла, а на вi­тан­ня од­ка­за­ла:

- Благослови, гос­по­ди!

- Се Ма­ру­ся, - го­во­рю їй.

Тодi вже во­на пiз­на­ла i знов ка­же:

- Боже бла­гос­ло­ви!

Маруся сто­яла пе­ред нею.

- Сiдай, Ма­ру­се! - про­шу.

Вона не схо­тi­ла чи не вчу­ла, сто­яла i ди­ви­ла­ся на Кат­рю. Кат­ря не­по­ру­хо­ма си­дi­ла. Бiльш не бу­ло нi­ко­го в ха­тi.

- Катре, - про­мо­ви­ла до неї Ма­ру­ся, - чом ти сло­ва не про­мовиш? Чи ме­нi зве­лиш го­во­ри­ти, Кат­ре?

- Що? - пи­та Кат­ря. - Що го­во­ри­ти?

- Бач, Ма­ру­ся вже си­ва ста­ла зов­сiм, - ка­жу, зняв­ши хуст­ку з Ма­ру­сi.

Подивившися, ка­же:

- Сива.

Посидiла Ма­ру­ся мовч­ки i поп­ро­ща­лась. Кат­ря її хрес­ти­ть.

- Катре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся, - в ме­не дi­ти.

- Боже їх бла­гос­ло­ви! - од­ка­за­ла Кат­ря по своєму зви­чаю.