Розділ «V»

- Годi, до­ню! Го­дi, ди­ти­но моя! - во­на до Кат­рi. - Не пе­чаль сво­го сер­денька, Кат­ре моя ми­ла, го­дi! Я для те­бе на все зва­жу­ся; я пок­ло­ню­ся ще твоєму батько­вi; я йо­го бу­ду за те­бе про­ха­ти…

- Iдiть, ма­мо, йдiть-бо - про­сiть за­раз! Iдiть, ма­мо, йдiть!

- Не мож­на так, до­ню! Так гiр­ше бу­де: заж­ди тро­хи…

- Мамо, ма­мо! Яко­во ме­нi за­жи­да­ти!

Ми її вго­во­ря­ти ста­ли… Та ко­ли ж умо­вив хто мо­ло­ду ту­гу не­терп­ля­чу сло­вом роз­суд­ли­вим?

Слухаючи, Кат­ря по­ли­ва­ла­ся слiзьми та все своє, знай, пра­ви­ла: "йдiть, iдiть за­раз!"

- Катре, - го­во­рю, - бу­де гiрш з тим пос­пi­хом: ми кине­мось до батька - бла­га­ти, а як вiн прий­ме те­пе­реньки? Що ж як вiн згук­не нам оте своє "го­дi!" та й на­га­ду­вать iще не зве­лить?

- Горе моє! Го­ре моє! Доб­ре! Я жда­ти­му… Як же ме­нi важ­ко! Чи се смерть моя при­хо­дить!.. Тре­ба ще до­жи­да­ти! Ко­ли ж се бу­де? Ко­ли? Ска­жiть, ма­мо!

- А от за­раз, по обi­дi, ви з Хи­мою вий­дiть з ха­ти, - я то­дi йо­му ска­жу… Я то­дi ска­жу i поб­ла­гаю… Для своєї ди­ти­ни й го­ло­ву пiд со­ки­ру пок­ла­да­ють, а то б ме­нi ще не попiклу­ватися то­бою…

- Я жда­ти­му, - про­мо­ви­ла Кат­ря: - я тер­пi­ти­му. А жда­ла во­на так, як от пташ­ки си­дять у клiт­цi, - що вже нi­ку­ди ле­тi­ти, то б'ються, де за­чи­не­нi.