Розділ «XI»

Час збi­гав; ту­га якось пот­ро­ху втих­ла - та на усе розляглас­я. Пiш­ли­ся то­дi Кат­рi отi ран­ки дов­гi, а тi ве­чо­ри ще дов­шiї, тi днi, нi­як не пе­ре­бут­нi, - що все си­диш та ду­маєш, яке ли­хо твоє, i як прий­шло на те­бе, i як не по­ки­не те­бе нiкол­и.

Уночi во­на ма­ло спа­ла; ус­та­не - нi об чiм не дбає; ся­де ко­ло вiк­на, iз­ло­жить ру­ки, си­дить та в вi­кон­це ди­виться. Та­кеньки тиж­нi схо­ди­ли, що во­на, жи­ву­ща, бу­ла на­че мерт­ва. I ми хо­ди­мо - на­че що в ха­тi вмер­ло. А ра­зом, яко­го­-не­будь ве­се­ло­го про­ме­нис­то­го ран­ку або ти­хо­го тем­но­го ве­чо­ра, во­на як ожи­вiє, - та­ки­ми рев­ни­ми, гiр­ки­ми сльоза­ми обiл­лється! I ту­жить, i ри­дає, i б'ється до вто­ми… - i знов стих­не, i знов на­че нi­що їй не до­хо­дить до­жи­ва. Хо­тi­ла з нею ма­ти го­во­ри­ти, хо­тi­ла пи­та­ти, - про­сить: "не го­во­рiть нiчо­го i не пи­тай­те нi­чо­го". Нi зо мною, анi з Ма­ру­сею роз­мо­ви не хо­че; ча­сом нi­би з нас смiється.

Мати жу­ри­ла­ся ду­же. Пи­ли­пи­ха усю прав­ду на­шу зна­ла, а ра­ди не зна­хо­ди­ла, хоч яка бу­ла мис­ли­ва со­бi. Во­на тiль­ки су­ди­ла та сва­ри­лась, що ма­ти ко­риться чо­ло­вi­ку, що з то­го усе ли­хо встає, - та бiльш во­на до­во­ди­ла то­го гнi­вом своїм, анiж сло­ва­ми. Дiж­да­ли ми батька з до­ро­ги. Повер­нувся вiн та­кий, який пi­шов - не­лас­ка­вий. Ос­ма­ле­ний сон­цем та об­вiт­ре­ний, зда­вавсь вiн ще пох­мур­нi­ший, нiж був. По­вер­нув­ся до­до­му уве­че­рi; ми ще не ля­га­ли, а вже всю­ди бу­ло ти­хо, як йо­го го­лос грiз­ний по­чув­ся. Ми ки­ну­ли­ся, я i ма­ти, йо­му на­зуст­рiч, кли­че­мо Кат­рю за со­бою: "iди батька стрi­ча­ти". Вiн у двiр ус­ту­пив, нас ми­на­ючи, тiльки мовч­ки вкло­нив­ся, - ми так i стоїмо; вiн опо­ря­див усе, - то­дi у ха­ту, сiв на ла­вi од­да­лiк од усiх. Ма­ти ве­че­ря­ти про­си­ла - вiн кив­нув го­ло­вою, що доб­ре, i ве­че­ряв усе мовч­ки, усе не див­ля­чись на нас. Тiльки од­но­го ра­зу йо­го очi бист­рi спог­ля­ну­ли на Кат­рю пильно, - на­чеб ос­ма­ле­не об­лич­чя по­бi­лi­ло тро­хи, а вiн нi­ко­му не ска­зав нi­чо­го.

А Кат­ря стоїть ко­ло стi­ни, са­ма як стi­на бi­ла, - ба­чу - зо­млiває. До­ба­чає те й ма­ти, хо­че мо­ву по­ча­ти з батьком, та го­ло­су не­ма сло­во ви­мо­ви­ти.

- Втомився я, - ка­же батько.

- На доб­ра­нiч вам, - кла­ня­юся йо­му; узя­ла Кат­рю за ру­ку та й ви­ве­ла за со­бою з ха­ти у свiт­ли­цю. Во­на сi­ла i трусила­ся­ уся.

- Що то­бi, Кат­ре? - пи­таю. - Чи ти батька iз­ля­ка­ла­ся?

- Нi, нi… я тiльки спо­га­да­ла… як то­дi бла­га­ла я батька, як на­рi­ка­ла!.. то­дi в ме­не бу­ло щас­тя… те­пер вже нi об чiм ме­нi про­си­ти до­ма, нi­чо­го спо­дi­ва­тись з сто­ро­ни… Не­ма в ме­не нi­чо­го, - я са­ма не­щас­ли­ва!

- Втихни, Кат­ре, втих­ни для батька, батько по­чує, - го­дi! - вго­во­ряю її.

- Втиши ж ти перш моє сер­це! - од­мо­ви­ла ри­да­ючи. Нiч iш­ла в ту­зi та в жа­лю.

- Темна нiч яка! - про­мов­ля­ла Кат­ря су­му­ючи, - яка тем­ная та дов­гая! - А ста­ла зо­ря розс­вi­та­ти, ста­ло со­неч­ко яс­ненько схо­дить, - ка­же: - Вже й зо­ряється! Вже сон­це; день, як йо­го пе­ре­бу­ти до но­чi - бо­же ми­лий!

Мати тим тiльки свою жур­бу тi­шить, що сеє без­та­лан­ня Кат­ри­не бу­де батько­вi вгод­не; хут­ко й пос­пi­ши­ла­ся сказа­ти йо­му:

- Катря вже не хо­че са­ма за Чай­чен­ка.

Дуже батька сло­ва її зру­ши­ли.

- Повiсти, як усе бу­ло, - не вми­ни нi­чо­го! - ве­лить. I усе йо­му ма­ти по­вiс­ти­ла, що бу­ло.

- Зглянься на ди­ти­ну бiд­ну, дру­же мiй, - про­сить батька: - во­на пос­лу­ха­ла, по­ко­ри­ла­ся, а не­щас­ли­ва.

- Вона не ме­не пос­лу­ха­ла, - од­мо­вив батько та й заду­мавсь.

Мати бо­яз­ко на йо­го спог­ля­да­ла - гнi­ву не вба­ча­ла, тiль­ки ду­му-ду­му на чо­лi ви­со­кiм пох­му­рiм.

Далi вiн пi­шов со­бi iз дво­ра - так, як iк гаю поб­рав­ся, - а тiї по­ри вже не бу­ло нi­яко­го дi­ла в по­лi…