Розділ «XIX»

Ще хма­ри чор­нi, важ­кi во­лок­лись по не­бу, а тiльки з краєчку ро­же­во зо­ря­ло­ся од схiд сон­ця. Ми вже й не лягал­и спа­ти, ран­ку дiж­да­ли. Я бе­ру­ся до­до­му йти. Попрощала­ся,­ пiш­ла. Се бу­ло в не­дi­лю. Ба­чу, йду­чи, що ко­ло шин­ку лю­дей скуп­чи­ло­ся ба­га­то, го­мо­нять та­кенькиБ­лиж­че схо­джу - жi­нок ба­чу тут i ба­чу - ще їх бi­жить до­ро­га­ми; ба­чу, две­рi зби­тiї ви­но­сять з шин­ку… "Що то та­ке?" - пи­таю лю­дей. "Шин­кар з жiн­кою за­бив­ся". По­ча­ли ме­нi усе розказу­вати мо­ло­ди­цi; тис­ка­ють ме­не по­ди­ви­тись на обох. Обоє на до­лiв­цi ле­жа­ли, спо­ло­ще­нi кров'ю. В неї нiж у пер­сях ве­ликий стри­мiв; ру­ка­ми во­на йо­го як стис­ну­ла за шию, так i за­мер­ли ру­ки - впи­лись. Со­роч­ки на їх пор­ва­нi, под­ра­нi, на­мисто її роз­си­па­не у кро­вi: ду­же, ма­буть, во­на од­би­ва­лась. Во­на йо­го за­ду­ши­ла, вид­но, - бо не бу­ло на йо­му нi­якої по­рази, й ле­жав вiн зчор­нiв­ши, - во­на ле­жа­ла бi­ла-бi­ла, з чор­ними бро­ва­ми. Як прий­шли чо­ло­вi­ки до шин­ку - за­чи­не­но; по­ча­ли сту­ка­ти - не вiд­чи­ня­ють. На­дiй­шли ще лю­ди, ба­чать - щось не­пев­но - ви­би­ли две­рi, а во­ни обоє ле­жать… Я мет­чiй до Ма­ру­сi…

- Боже мiй пра­вий! - про­мо­ви­ла тiльки Ма­ру­ся. А Чайчен­ко вже кри­чить:

- Хто прий­шов до нас?

- Лихо ста­ло­ся, - ка­жу го­лос­но.

- Яке ли­хо?

- Забився шин­кар з жiн­кою.

Тихо… Аж ось увiй­шов вiн до нас у ха­ту бi­лий:

- Що, що? - пи­тається, - сам шап­ку ха­пає, сви­ту на се­бе вдя­га. Ма­ру­ся бi­ля йо­го.

- Правда сьому? - за­пи­тав вiн Ма­ру­сi.

- Правда, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Я на свої очi обох ба­чи­ла, - го­во­рю йо­му.

- Я са­ма пi­ду по­див­лю­ся, Яко­ве, ще роз­пи­та­юся! - загово­рила Ма­ру­ся.

- Йди, йди, Ма­ру­се, та хут­ко вер­тай­сь. Ска­жи усю прав­ду! Вер­тай­сь хут­ко!

Просить її, як ди­ти­на ма­ленька.

Маруся по­бiг­ла. Вiн до­жи­дав, не мов­ля­чи сло­ва, ду­ху не зво­дя­чи, блi­дий, зам­лi­лий.

Повернулася во­на. "Прав­да", - ка­же.

Став Чай­чен­ко пла­ка­ти ду­же.

Бiда тая зов­сiм йо­го скру­ти­ла; у го­ло­вi йо­му за­вер­ну­ло на­че, поч­не го­во­ри­ти, то пу­та­ни­ну та­ку, що й не роз­бе­реш. За­не­ду­жав тяж­че, гiр­ше - тiльки жи­вий та теп­лий. Гро­ма­да тим ча­сом да­ла вже вi­ду справ­ни­ку. На­бiг­ли судськi утри­конь з бу­бен­ця­ми, iз дзво­ни­ка­ми; по троє, по двоє їх пози­рають з во­за. За­раз усiх лю­дей зiб­ра­ли, за­раз де­яких пов'я­зали. Прис­ла­ли по Чай­чен­ка - хо­див вiн до шин­ку час­то. Чай­чен­ка то­дi га­ряч­ка па­ли­ла; без пам'ятi сли­ве був вiн. Не вва­жа­ють - бе­руть, ве­зуть йо­го су­ди­ти су­дом. Пи­та­ють: од­кази йо­го не­ро­зум­нi, чуд­нi… Вки­ну­ли йо­го у тем­ну ко­мору, зв'яза­ли йо­му ру­ки. Ма­ру­сю же­нуть геть вiд йо­го…

Вона до нас дi­ток своїх за­ве­ла - по­ки­ну­ла, а са­ма зновта­ки пiш­ла ту­ди до йо­го.