Розділ «VII»

Час iде, ми­нається; ми жде­мо со­бi кра­що­го, бiд­каємось, стра­хаємось. Батько не зга­дує за Чай­чен­ка.

Зняла ж бу­чу Пи­ли­пи­ха, як виз­на­лась батько­ва по­дiя…

- Як, - ка­же, - як! Та чи ж ти не рiд­на ма­ти своїй ди­ти­нi? Чи не ти страж­да­ла, чи не ти її зго­ду­ва­ла? Не­хай би так ме­не хто зас­ту­вав пе­ред моїм ди­тям! Я - ма­ти, вiльно ме­нi її за ко­го хо­тя вiд­да­ти, чи за па­на, чи за най­ми­та, за то­го, хто ме­нi до впо­до­би.

Та аж то­дi во­на пос­ва­ри­лась з на­шою ма­тiр'ю i дов­го до нас не хо­ди­ла.

А на се­лi ве­сiл­ля ла­дяться та ла­дяться; при­хо­дять до нас, зап­ро­шу­ють. Не гу­лян­ки у Кат­рi в го­ло­вi, та хо­дить, - на­дiя, бач, та­ка: йо­го там по­ба­чить.

Сiї осе­нi i батько наш на всiх ве­сiл­лях гу­ляв… По­мi­чаю я, що Чай­чен­ко став бiльше до Кат­рi при­па­да­ти: то бу­ло по­перiд во­на йо­го шу­ка-шу­ка, по­ки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очи­ма на­зо­рить мiж дiв­ча­та­ми i вмис­не то­дi до неї гор­неться, як ста­рий батько тут бу­де, - як би йо­го во­лю мав нех­ту­ва­ти.

"Голубе, го­лу­бе! - ду­маю, - сього то­бi не пе­ре­те­не­ти­ти так, - шко­да й за­хо­ду!.."

Ну, батько нi­чо­го со­бi, - тiльки ди­виться - не на Чайченк­а, а че­рез йо­го го­ло­ву, зго­ри…

А Чай­чи­ха й на­ша ма­ти си­дять, от мов тi го­луб­ки си­вi, що ба­чать, як їх гнiз­деч­ко роз­но­ша­ють…

На од­но­му ве­сiл­лi Чай­чен­ко вже над­то всмi­ливсь: од Ка­трi ма­ло що i одс­ту­пає… Ма­ти вже у та­кiй три­во­зi бу­ла, що за­бу­ла й мо­ло­дих при­вi­та­ти.

Перш усiх гос­тей наш батько поб­равсь до­до­му i нам зве­лiв схо­дить; а ще са­ме гу­лян­ня; са­мi тан­цi… пiш­ли ми до­дому; пiш­ла Кат­ря пла­чу­чи.

- Не плач, Кат­ре! Що по­мо­жеться? - вмов­ляю.

- То що? Я пла­чу, а все я щас­ли­ва! Щас­ли­ва, щас­ли­ва! Вiн ме­не лю­бить, i я йо­го лю­би­ти­му, по­ки мо­го жит­тя… не­хай батько знає! Хоч го­рюю, - я щас­ли­ва - не­хай i те знае!

- Катре! Кра­ще бу­де, як батька не гнi­ви­ти; луч­че, ко­ли б Якiв ти­хенько об­хо­див ко­ло йо­го. А то ж який та­лан вам бу­де, як батько не згля­неться… Ува­жай, яка ма­ти смут­на, та й у якiй во­на три­во­зi… Не гор­нись ти вже так до йо­го - i дiв­ча­та смi­яти­муться з те­бе.

- Нехай смi­ються! Я йо­го люб­лю! Я щас­ли­ва!

- А як батько об­ра­зив­ся, - як не пус­тить бiльш по весiл­лях хо­ди­ти - де то­дi Яко­ва по­ба­чиш? Уран­цi вий­ти заборо­няє, уве­че­рi сам две­рi за­ми­кає…

Обсипалася во­на слiзьми ще дрiб­нi­ши­ми.

- А та­ки я щас­ли­ва, - про­мо­ви­ла. - їй же бо­гу моєму, щас­ли­ва!

Перегодом знов нас на ве­сiл­ля про­ха­ли. Мо­же, й не пу­стив би батько, дак ро­ди­чi. Iде­мо ту­ди усi вку­пi, та аж нас ули­ця ши­ро­ка тис­не… При­хо­ди­мо. Зирк-зирк по ха­тi, по кiм­на­тi, по усiх кут­ках i за­кут­ках - бiг­ма Чай­чен­ка.