Розділ «V»

Катря нам з Ма­ру­сею приз­на­ла­ся, що бу­де її сва­та­ти Якiв во­се­ни. Ма­ти вда­ли­ся до Пи­ли­пи­хи за по­ра­дою; роз­ка­за­ли їй усе, що доч­ка впо­до­ба­ла па­руб­ка, що то хо­ро­шi лю­ди - за ни­ми на­житься!

- Дай бо­же щас­тя! - го­во­рить Пи­ли­пи­ха.

- Ох, го­луб­ко моя! Я ще не знаю, як чо­ло­вiк зго­диться… Та чо­го б йо­му не зго­диться? Сей хi­ба не гар­ний? Сей хi­ба не доб­рий па­ру­бок? I за­мож­ний…

- А ти ма­ти чи нi своїй доч­цi? Як поч­не вiн прим­ха­ти, то ти й ру­ченьки по­пус­тиш - не­хай мой­му ди­тя­тi до­ля ги­не.

Вже як тiльки вчу­ла удо­ва, що батька бо­яться, во­на жва­во вхо­пи­лась за сва­тан­ня: "Що з то­го бу­де, що ви го­ло­ва­ми роз­ки­ва­ли­ся? Доб­ре дi­ло - до­водьте ж йо­му краю!"

Та й од­по­чи­ти не дає ча­су; пiд­мов­ляє та пiд­го­во­рює: "хут­чiй, хут­чiй!" Бу­ло, моя го­ди­нонько, аж за ру­ка­ва тря­се, щоб хут­чiй…

Почала ма­ти за­хо­ди­ти ко­ло ста­ро­го та сво­го сло­ва до­мовляти; по­ча­ла усе про Чай­чи­ху про­ва­дить та йо­му нага­дувати, та хва­ли­ти, а ра­зом вже й си­на мо­ло­до­го:

- Що то за па­ру­бок хо­ро­ший, ро­бо­тя­щий, удат­ний, - се ма­те­рi втi­ха вiд бо­га, а не син!

- Вже то­го не знаю, який вiн до дi­ла, - ка­же батько, - а що­до тан­цiв, то вдавсь: дiв­ча­та­ми, як му­ха­ми, уви­ває.

- А що ж, мiй го­лу­бе? Як ве­се­ло­го но­ро­ву, то ве­се­ло iз ним i жи­ти бу­де, ко­му су­дить гос­подь. Сам не су­му­ва­ти­ме i под­руж­жяч­ку смут­ку­ва­ти не дасть.

- Не жод­ну й ту­гу тан­цю­ра роз­тан­цює! - на те їй од­мо­вив.

Удруге знов при­мо­щується ма­ти Чай­чен­ка доб­рить: "а мо­тор­ний, а ро­зум­ний, а слав­ний". Пильно батько їи у вi­чi пог­ля­нув.

- А що се хва­лиш, - змо­вив, - не­на­чеб зя­тя?

- Як во­ля бо­жа та твоя вго­да, мiй го­лу­бе! - од­ка­же йо­му ти­хо та умов­но так уже!..

Ми з Кат­рею си­ди­мо - не д'хне­мо…

Старий по­ди­вивсь на жiн­ку, по­ди­вивсь на доч­ку.

- Не шу­кай доч­цi па­ри, ста­ра, - про­мо­вив, - вже я їй сам па­ру знай­шов; осе­нi заж­дiть.

Стара зирк на доч­ку, - доч­ка об­мерт­вi­ла ли­бонь; сплес­нула ма­ти ру­ка­ми та на йо­го:

- Мiй ти го­лу­бе ми­лий! За ко­го ж ти її 'дда­ти хо­чеш?

- Се вже ме­нi зна­ти. Та й вий­шов з ха­ти.