Розділ «XVI»

Повiнчали їх во­се­ни.

Менi то­дi бу­ло ва­женько. Усе бу­ло ка­жу со­бi: дур­на, дур­на го­ло­ва, не­ро­зум­на! Усе бу­ло мiр­кую i об­мiр­кую доб­ре, - а не по­ма­гається… По­ча­ла я то­дi час­тiш до Ма­ру­сi хо­ди­ти - лег­ше на­че ме­нi ста­ло… Од­но, що Ма­ру­ся бу­ла ме­нi зав­сi­ди доб­ра, а дру­ге, що цi­ка­вiсть моя; як то во­ни жи­вуть iз со­бою? По­ча­ла я до них уча­ща­ти.

I бу­ло як не прий­деш до їх - су­мир­но i сог­лас­но, та тiльки чо­гось ду­же вже по­ряд­но, - от ка­жiть, гос­тi усе си­дять, а гос­по­да­рiв i не­ма. Не­ма, як то бу­ва ча­сом, чо­ло­вiк i жiн­ка гос­тей вi­та­ють: "Ану, чо­ло­вi­че, вне­си з ко­мо­ри, що там!" - "Ану, ли­шень, жiн­ко, час­туй лю­бих гос­тей!", що ба­чиш, жи­вуть во­ни, як свої, i все у їх вку­пi: бо­ле­щi i ра­до­щi, дум­ки i гад­ки, вар­ти i жар­ти: чи за­го­во­рить один, дру­гий перехопи­ть - до­ка­же… А мо­ло­дi Чай­чен­ки хоч i ряд­ком сидiтиму­ть, та бу­ла мiж ни­ми як стi­на за­лiз­на. Чи той пiд­нi­меться, дру­гий ус­ту­пає геть, мiс­це дає, - до­торк­ну­тись стережеться­; во­на до йо­го за­го­во­рить, як доч­ка до батька, - вiн до неї, як зять до те­щi.

Пилипиха су­му­ва­ла, вiд­дав­ши Ма­ру­сю за­мiж; з су­му то­го за­не­па­да­ти ста­ла.

- Як бог ми­лує? - пи­та бу­ло в неї ма­ти.

- Сама жи­ву, - од­мо­вить; то­го не ска­же, що сум­но са­мiй жи­ти, нi в свi­тi.

Ходить до доч­ки, i за­вид­но їй ба­чи­ти, що там без неї своя сiм'я.

- А що, як дiт­ки ва­шi? - спи­таємо.

- Була у їх в гос­ти­нi, то усе га­разд.

- Свекруха ва­шу Ма­ру­сю ду­же лю­бить, - як свою рiд­ну ди­ти­ну.

- Маруся го­дить свек­ру­сi, як ме­нi го­ди­ла… З Чай­чен­ком Пи­ли­пи­ха по­во­ди­ла­ся зви­чай­ненько, унят­ли­во, тiльки як з чу­жим-чу­жi­сiньким чо­ло­вi­ком, що нi­чо­го йо­му ка­за­ти, нi об чiм йо­го пос­пи­та­ти.

- Мiй зять, - го­во­рить бу­ло, як от ка­жуть: "да­ле­кий по­вiт".

- Отеє в вас те­пе­реньки двоє дi­ток: i доч­ка й син, - ду­має хто улес­тить ка­жу­чи.

- В ме­не од­на рiд­на ди­ти­на!

Як вже ста­ра Чай­чи­ха її ша­ну­ва­ла, як вже го­ди­ла їй - в неї на­че i очi й ву­ха по­за­вi­шу­ва­нi. Нi­ко­му во­на так низько та гор­до так не кла­ня­ла­ся, як тiй бiд­нiй Чай­чи­хi, що та бу­ло но­чi не до­сип­ляє, - ду­ма, за що лас­ки од­па­ла та як знов пiд ту лас­ку пi­дiй­ти? Са­ма так нам приз­на­ва­ла­ся. Да­лi страти­ла на­дiю влас­ка­вить Пи­ли­пи­ху: як Пи­ли­пи­ха до їх у ха­ту - во­на ти­хенько з ха­ти, - десь хоч пiд ти­ном пе­ре­бу­де. "Дi­ждуся, що во­на поп­ро­щається, то­дi i увiй­ду - не мо­жу їй до­кучати со­бою, не хо­чу со­бою її гнi­ви­ти - бог iз нею! Як­би не во­на ме­не сму­ти­ла, то б ме­нi та­ке доб­ре жит­тя бу­ло з ни­ми. У ха­тi в нас лю­бо, ми­ло! Я вже не знаю, ко­го я бiльше ко­хаю, чи сво­го Яко­ва, чи Ма­ру­сю? I та­кеньки я ду­маю: чи ж се її ди­ти­на, що та­ка во­на люб'яча та при­хильна, ся Ма­руся!"

Стара не дов­го ще по­жи­ла: на дру­гий рiк по ве­сiл­лю вмер­ла. Не ду­же й бо­лi­ла.

Як її по­хо­ва­ли, Пи­ли­пи­ха по­ча­ла день у день до доч­ки хо­ди­ти, до­до­му тiльки на нiч, а ко­ли, то й но­чує у доч­ки. Ди­ви­ти­ся ве­се­лiш ста­ла.

Заздрiсна та ра­дiс­на, що знов са­ма з доч­кою, во­на ба­га­то де­чо­го не­до­ба­ча­ла дов­го. Во­на не вва­жа­ла, що Чай­чен­ко, сли­ве, до­ма й не жи­ве, тiльки на­вi­дується; що який вiн смут­ний, та не­терп­ля­чий, та нес­по­кiй­ний ту рiд­ку хвилин­у, як по­си­дить до­ма… Ку­ди вiн усе пос­пi­шається? Чо­го вiн, як на жа­ри­нi? Чи все те ба­чи­ла Ма­ру­ся… Чо­го вже не до­гледишся, як ко­хаєш! Ма­ру­ся нi­ко­му не ка­за­ла - я хо­тi­ла як-не­будь роз­мо­ву на се на­вер­ну­ти; во­на мов­ча­ла, слуха­ючи мої тi пiд­хо­ди цi­ка­вi, а ти­ха, доб­ра та яс­на у своїй ха­тi.

Що да­лi за­бу­ва­ла­ся не­бiж­ка Чай­чи­ха, то знов Пи­ли­пи­ха ро­би­ла­ся пох­мур­нi­ша - важ­ким ду­хом ста­ла ди­ха­ти во­на на зя­тя. Спер­шу ра­дi­ла, що вiн з до­му час­то од­год­жається, а там зав­ва­жи­ла, як йо­го до­жи­дає Ма­ру­ся, як уст­рiч йо­му ви­хо­дить… По ни­точ­цi до клу­боч­ка, як-то ка­жуть, i Пилипих­а вже вмi­ча­ти по­ча­ла, що до­ма вiн не го­во­рить i сму­тує, а йде - ви­би­рається з гос­по­ди - то й очi бли­щать…