Розділ «XX»

Мене сва­та­ло два же­ни­хи… Еге ж! Зга­дується ме­нi час­то чо­ло­вiк Па­лiй, що як в йо­го ди­ти­на вто­пи­лась, ха­та зго­рi­ла, - вiн iшов ули­цею та ве­сiл­ля за­ба­чив i ка­же: "А тi лю­ди ще же­няться!"

Згадувався ме­нi чо­ло­вiк Па­лiй… Сва­та­ло ж двоє. Пер­ший же­них вбо­гий був па­ру­бок, доб­рий, смут­ний - я не пiш­ла за йо­го! Не бу­ло в ме­не ко­хан­ня сму­ток йо­го роз­ва­жа­ти; не бу­ло гро­шей ха­ту не­ого­род­же­ну впри­до­би­ти - не схо­тi­ла ро­бач­ком ста­ти… Вiн по­жу­рив­ся за мною та з iн­шою оже­нився. Дру­гий же­них був ба­га­тий, но­ров­ли­вий: кон­че хо­тiв ме­не взя­ти за се­бе. Йо­му ма­ти йо­го за­бо­ро­ня­ла, про­си­ла: не жа­да­ло­ся їй для сво­го си­на, че­пур­но­го, си­ро­ту бра­ти, - вiн та­ки ма­тiр при­си­лу­вав, що во­на ще са­ма ме­не вмовля­ла. Я не пiш­ла. Сей був ме­нi зов­сiм не до спо­до­би: ревнив­ий, нез­ви­чай­ний - вiн i лю­бив якось, на­че бив­ся.

Як вже од­цу­ра­ла­ся я йо­го сва­тан­ня, то тре­ба бу­ло жи­ти, як на че­ку: бо­яла­ся йо­го са­ма од­на стрi­ну­ти. Як вiн очи­ма на ме­не свi­тив! Ма­ти жал­ку­ва­ла, що я не пiш­ла за­мiж; батько тiльки дос­лу­хав: йо­му бай­ду­же бу­ло усе з то­го ча­су, як Кат­ря по­ки­ну­ла. Вiн об неї не го­во­рив, та вже й нi об чо­му не го­во­рив. Су­му­вав, хо­див по до­ро­гах; ба­га­тiв не дба­ючи. Йо­го Кат­ря од­цу­ра­ла­ся, - вiн усiх за те вiд­цу­рав­ся лю­дей: i своїх рiд­них, i чу­жих. I вже до смер­тi та­кий ос­тав­ся са­мот­нiй i не­лас­ка­вий. Як за­не­ду­жав вiн на смерть, то ма­ти про­си­ли свя­ще­ни­ка, щоб на­пи­сав Кат­рi, чи не приїде во­на з батьком поп­ро­ща­тись. На­пи­сав свя­ще­ник, i гро­шi їй пос­ла­ли.

Тяжко бу­ло од­но­го дня батько­вi ду­же, - ма­ти си­дi­ла бi­ля йо­го та й ка­же:

- Друже мiй! Ди­ти­на на­ша приїде до нас.

Вiн ра­зом пiд­вiв­ся сам, ди­виться на неї. Ма­ти знов ка­же:

- Катря до нас приїде.

Дожидали Кат­рi - Кат­рi не бу­ло. Смерть вже за пле­чи­ма. Ста­рий до­жи­дав - як до­жи­дав! I мерт­вiв, i ожи­вав. Анi сло­ва нi­ко­ли не про­мо­вив - чо­му не їде, чи бу­де - анi од­но­го! Тiльки зве­чо­ра ка­зав: "я пом­ру завт­ра". На завт­ра i вмер вiн.

Як по­хо­ва­ли йо­го, то в кiлька днiв лист од Кат­рi прий­шов, що, пи­ше, "мо­ли­ти­му­ся за батька мо­го ду­шу, а гро­шi, що ме­нi прис­ла­нi, на церк­ву бо­жу вiд­да­ла, - бу­дуть поми­нать, бу­дуть грi­хи iз­би­рать…"

Знов жи­ло­ся…

Була в нас у сло­бо­дi буб­леч­ни­ця, а в неї най­мич­ка - вели­ка, чор­ня­ва дiв­чи­на, ро­бо­тя­ща, а вже не­по­то­ро­ча та­ка, як рiд­ко, - то, бу­ло, стрi­неш­ся iз нею, пи­таєш: "Що ро­би­ли ви?" - "Во­ду но­си­ли, буб­ли­ки пек­ли", - од­ка­же во­на спокiй­но. "А завт­ра що ро­би­ти­ме­те?" - "Во­ди при­не­се­мо, буб­ли­ки спе­че­мо". - "А по­завт­ро­му?" - "Бу­де­мо во­ду но­си­ти, бу­де­мо буб­ли­ки пек­ти".

Вмер в їх ха­зяїн - дiв­чи­на тро­хи зак­ло­по­та­ла­ся, по­ки йо­го по­хо­ва­ли.

- А що в вас?

- В нас ха­зяїн вмер, i по­хо­ва­ли.

- А те­пер як?

- Воду но­си­мо, буб­ли­ки пе­че­мо.

Дiвчина бу­ло го­во­рить спо­кiй­но, стоїть свi­жа - а тут б слу­ха­ти нi­яко­во: ди­вуєшся, як це во­на жи­ве до­вольна та­кеньки, що буб­ли­ки пе­че… Бу­ва­ють та­кi в бо­га!

Нам день ми­нав, день розс­вi­тав­ся, вес­на йшла грi­ючи; наб­ли­жу­ва­ла­ся зи­ма з мо­ро­за­ми - усе зда­ва­ло­ся якось нуд­но, якось до­куч­ли­во… Бу­ли в нас дав­нi ра­до­щi; бу­ли в нас ста­рi су­му­ван­ня - до їх те­пер ду­ша не ози­ва­ла­ся, не стрепе­халося сер­це. Ко­ли б!.. То б не так, зов­сiм не так бу­ло! То­дi, як сер­це та ду­ша жи­вi, то вий­деш, за­ба­чиш де­ре­во, що вже ро­ки стоїть зна­ко­ме, а тут вi­таєшся: яке де­ре­во! Зе­ле­ни­ся, де­ре­во, роз­ви­вай­ся! Отеє як ше­лес­тить! Гля­неш на по­ля, на лу­ги - якi по­ля, якi лу­ги! Аж смiється щось в то­бi…

А вже як жит­тя лi­чиш своє по­не­дiл­ком та не­дi­лею, то все то­бi бай­ду­же: що но­ве, то зак­ло­по­че тiльки спер­шу, а що ста­ре, то вже та­ке ста­ре бу­де, та­ке знай­оме та безвтiшне!