Розділ «XXI»

Чи ве­ли­кий, чи ма­лий час збiг - ма­ти за­не­ду­жа­ла. Ска­зав би, ра­да во­на своїй не­ду­зi бу­ла:

- Отсе й ме­нi вми­ра­ти, - ка­же, - от­се i моя го­ди­на! Бi­жи, Хи­мо, до свя­ще­ни­ка, про­си - не­хай пи­ше за­раз до Кат­рi, щоб приїха­ла по­хо­ва­ти ма­тiр. Бi­жи, люб­ко, не ба­ри­ся!

Знов на­пи­сав лист свя­ще­ник, знов ту­ди гро­шi пос­ла­ли.

- Отсе, не їде Кат­ря! - му­титься ма­ти. - Хто ж ме­не оплач­е! Ма­буть, не пус­ка­ють її там; ко­ли б я ви­ду­жа­ла, то б я вже са­ма до неї поїха­ла од­вi­да­ти, по­ба­чи­ти… Чи по­ба­чу її вже ко­ли? Ко­ли б я оду­жа­ла, то б я її од­шу­ка­ла, де во­на… Чи я вже її не по­ба­чу?

Од Кат­рi та­кий са­мий лист одiб­ра­ли, що: "мо­ли­ти­му­ся за ма­те­ри­ну ду­шу, а гро­шi на по­ми­нан­ня вiд­да­ла - бу­дуть по­минать, грi­хи бу­дуть одп­ро­шу­ва­ти".

- О, ди­ти­но ми­ла! Не по­ба­чу вже я те­бе! - про­мо­ви­ла ма­ти i зап­ла­ка­ла. - По­хо­вай ме­не, Хи­мо, - го­во­рить ме­нi. - По­ховай ме­не гар­ненько. То­бi бу­де не­хай на­ша ха­та, се то­бi не­хай бу­де. Пом'яни ме­не, го­луб­ко. Сядь до ме­не ближ­че, люб­ко! Бли­зенько сядь! - усе про­ха­ла ме­не.

Перед смер­тю го­во­ри­ла:

- Може, ко­ли по­ба­чиш Кат­рю мою, мо­же, бу­де нез­ду­жа­ти, бо­лi­ти, - пос­лу­жи їй, сер­це, не по­кинь!

Усе бо­гу мо­ли­лась, все мо­ли­ла­ся - до ос­танньої го­ди­ни. Ти­хо i сум­но вмер­ла.

Як її по­хо­ва­ли, то знов Кат­рi зна­ти да­ва­ли, що ма­ти вже вмер­ла, що зос­та­ли­ся їй ла­ни, сте­пи i гро­шi. То­дi од­пи­са­ла Кат­ря, що бу­де са­ма, приїде са­ма опо­ряд­жа­ти, що їй у спад­ку дiс­та­ло­ся. Ми ста­ли її до­жи­да­ти.

Дiждали.

Як ба­чу той вiз, кри­тий, па­луб­час­тий, що при­тя­гає до на­шого дво­ру. Бу­ло се ран­ком, - ра­нок слав­ний, яс­ний, паху­чий: уно­чi дощ пе­ре­пав.

Я ви­бiг­ла за во­ро­та.

- Катренько, де ти?

Нiхто не обiз­вав­ся ме­нi. Ви­ла­зи­ла пер­ше з во­за опо­лис­та, рум'яна чер­ни­ця i хрес­ти­ла ме­не. За нею Кат­ря.

Катря теж ме­не пе­рех­рес­ти­ла - лед­ве на ме­не гля­ну­ла во­на - i за чер­ни­цею у ха­ту увiй­шла. Я за ни­ми всту­пи­ла. Чи ж во­на ме­не не пам'ятає - за­бу­ла? Сер­це, що бу­ло стре­пенулося, то при­тис­ну­ло йо­го тяж­ко…

- Ох, як же вто­ми­ли­ся ми, - по­ча­ла рум'яна чер­ни­ця, ски­даючи з се­бе чор­нi свої ря­си од­ну по дру­гiй. - Вже їха­ли ми, їха­ли, та й го­дi ска­за­ли.

Глас в неї був та­кий, що для глу­хих доб­рий. Кат­ря сто­яла у сто­ла, роз­би­ра­ючи чот­ки у ру­ках. Бу­ла ще во­на з се­бе ду­же хо­ро­ша, хоч як змар­нi­ла, i очi впа­ли, i са­ма, як нит­ка, бi­ленька ста­ла. Во­на якось за­хо­ло­дi­ла… На дух-ма­ру во­на по­хо­ди­ла з своїм незд­ви­же­ним об­лич­чям, iз своїм погля­дом безп­ри­час­ним… А ще в тiй дов­гiй ря­сi чор­нiй, у тiй чор­нiй пок­ри­вальни­цi!..

Хоч би во­на що в ме­не спи­та­ла! Хоч би до ме­не сло­во про­мо­ви­ла!