Розділ «IX»

- Катре! - го­во­рить ма­ти, - не­хай я луч­че са­ма пi­ду ту­ди, - са­ма за все роз­вi­даю…

- Нi, ма­мо, нi! Чи та­ки ви са­мi не ба­чи­те, що ме­нi не до ждан­кiв, не до обiт­ниць… Не збо­ро­няй­те ме­нi, ма­мо! Я не пос­лу­хаю вас… я не­щас­ли­ва - я на все пi­ду…

Побралися ми у Люб­чи­ки, не га­яв­ши ча­су. Нам важ­ко бу­ло, а Кат­рю об­ня­ла якась ра­дiсть бо­же­вiльна: усе во­на поз­гадувала i ба­ла­ка­ла не сти­ха­ючи. Спом'яну­ла, як ми бу­ли на вхiд­чи­нах у Чай­чен­ка, як тан­цю­ва­ла в Бу­ла­ха на ве­сiл­лi; при­га­да­ла знай­омих дiв­чат люб­чiвських i па­руб­кiв, усi жар­ти i ви­гад­ки ве­се­лi на­шi, - от нi­би­то во­на бу­ла десь у тiс­нiй зем­нiй не­во­лi, та се виз­во­ли­ла­ся, i знов йметься їй на жит­тя ве­се­ле i лю­бе, i за­бi­гає во­на вже дум­ка­ми поман­ливими…

Уступили ми спер­ву до своєї ро­дич­ки; зра­дi­ли нам, прий­мають. В ха­тi у їх усе так, як i бу­ло, ти­хо та су­мир­но. Чо­ловiк Її при­вiт­ний, са­ма ве­се­ла та спо­кiй­на. Вiн же са­ни лад­на, во­на ко­жу­хи пе­рег­лед­жує; доб­ра їм осiнь бу­ла, до­брої i зи­ми спо­дi­ва­ються… Здо­ро­вий ве­ли­чен­ний кiт му­рий, на сон­цi по­тя­га­ючись, мру­кає - з сво­го доб­ро­го талан­у; во­ли ви­со­ко­ро­гi по­ло­вiї див­ляться з за­го­ро­ди у двiр по­важно; бi­лiї гу­си пос­пi­ша­ються на во­ду з го­ри; а чор­но­ря­бi ка­че­ня­та, кря­ка­ючи, у двiр сад­ком бе­руться; ку­ри рiзно­перi по всьому дво­ри­щу розб­ре­ли­ся, а пiв­нi нев­го­мон­нi ку­курiкають, мiс­то вих­ва­ля­ються. Са­док вже без­лис­тий, а не пус­тий, до­бi­ля­ються по­лот­на, розс­те­ле­нi по зем­лi, i нит­ки роз­вi­ша­нi по де­ре­вi; су­шаться на сон­цi груш­ки й яб­лу­ка на тич­ках то­неньких; у го­ро­дi гур­ки, на на­сiн­ня зос­тав­ле­нi, жов­тi­ють та гар­бу­зи…

Стали ма­ти про­ща­ти­ся, бо вже Кат­ря дав­но ко­ло две­рей сто­яла, а ро­дич­ка про­сить: по­гу­ляй­те ще в нас, та погуляй­те­!

- Та я хо­чу ще Чай­чи­ху на­вi­да­ти, - ка­же ма­ти.

- Її ж до­ма не­має.

- Де ж во­на? - спи­та­ли ми усi, а Кат­ря го­лос­нiш од усiх.

- А поїха­ла у Хме­лин­цi ще по­зав­чо­ра, до си­на.

- А син чо­го там?

- Хто йо­го знає! Вiн же дав­ненько все ти­няється десь… На­шi лю­ди йо­го ба­чи­ли вос­таннє у Хме­лин­цях, а се i ма­ти доїха­ла ту­ди до йо­го; во­ни ж са­мi з Хме­лин­цiв, в їх там якiсь ро­ди­чi…

I ха­ти бi­лi, й ха­зяї ми­лi - не­мов пи­лом при­па­ли по тiй но­винцi для нас… Слу­хаємо, як во­ни роз­ка­зу­ють та хва­ляться i жит­тям i людьми; та хто ж не зна, як-то слу­ха­ти лег­кi ре­чi без­на­пас­но­го щас­ни­цi, при своїй ли­хiй го­ди­нi? Се як тяж­ко не­ду­жо­му при­па­да­ють па­хо­щi вес­ня­нi, що й хо­ро­ше дочуват­и їх, i том­лять на умiр…

Пiшли ми со­бi до­до­му, а Кат­ря звер­тає до Чай­чен­ко­вої ха­ти; схи­ли­ла­ся на тин i по­ди­ви­лась у ти­хий та пус­тий двiр, блi­да са­ма як хуст­ка.

- Завтра я знов прий­ду, - про­мо­ви­ла, на­че са­ма до се­бе. Тiльки ми тро­хи вий­шли за се­ло, на пе­рех­рес­ний шлях, на­вперейми нам чо­ло­вiк во­зом їде, во­ли по­га­няє - за­раз Iди впiз­на­ли Ми­хай­ла Iва­нен­ка: як йо­го не пiз­на­ти? Ду­же був бi­ля­вий во­ло­сом, а зас­ма­ле­ний вiт­ром, опа­ле­ний сон­цем - то бро­ви й ус на­че вап­ном пой­ня­ли­ся. До то­го, ви­со­ко­го зрос­ту, ко­ща­вий, по­хiп­ли­вий, жва­вий… Сей Iва­нен­ко нап­ро­па­ле за­ко­хав­ся у яр­мар­ках, у куп­лi та в про­да­жi: чи за­сi­вав паш­ню: "се по­ве­зу у яр­ма­рок", чи жав, чи ко­сив, чи ви­годовував що: "бу­де чим по­яр­мар­ку­ва­ти!" Ча­сом вiн бу­ло й втра­титься здо­ро­во, а ста­нуть йо­му те до­во­ди­ти: "то що, що втра­тив­ся! аби свi­жа ко­пiй­ка!" Жiн­ка йо­го го­рю­ва­ла за ним: як од­ру­жив­ся, то вiн вже тре­тю ха­ту се пе­реп­ро­дав. Як не­ма йо­го, то все жiн­ка жа­лiється лю­дям: "Якi ха­точ­ки бу­ли прид­ба­нi, якi слав­нi - посп­ро­ду­вав; те­пер опо­ряд­жаю сю ха­ту, та й сю, ма­буть, про­дасть; ме­не не жа­лує, лiт моїх яе вва­жує!" А як вiн до­ма гос­тює, то знов во­на, як не жа­да пос­ва­ри­ти­ся - не мож­на iз ним свар­ку за­че­пи­ти. Вiн їй при­везе i очi­пок, i се­реж­ки, i хуст­ку зав­сi­ди; вiн свою куп­лю так крас­но по­ка­же, а про­дасть - доб­ре, та­кеньки сло­вом пе­ред жiн­кою при­мi­ниться, та­ко­го їй но­ви­нок на­роз­ка­зує, - а бу­ла жiн­ка цi­ка­ва з цi­ка­вих, - що во­на йо­го слу­хає та й зас­лу­хається, - та то­дi ту­ман спа­де, як вже вiн знов з до­му ви­хо­питься ку­ди у яр­ма­рок.

- Звiдки бог не­се? - пи­та ма­ти Iва­нен­ка…

- З яко­го яр­мар­ку? - ка­жу.

Катря iде по­пе­ре­ду, не слу­ха, тiльки вкло­ни­лась Iванен­ковi, ма­ючи зви­чай.

- А се, - ка­же, - був у Зай­чи­ках, був у Ле­бе­дiв­цi; у Хмелин­цях був…

- Десь-то яр­ма­рок доб­рий у Хме­лин­цях, - пе­ре­хо­пи­ла ма­ти, - от i Чай­чи­ха ту­ди поїха­ла, - не ба­чи­ли її?