Розділ «XV»

По усiх тих ви­пад­ках та бi­дах ма­ти якось стрi­ну­ла­ся iз Чай­чи­хою: зап­ла­ка­ли обид­вi та з то­го ча­су по­ча­ли знов од­на до 'днiї хо­ди­ти та вку­пi го­рю­ва­ти. Час­тiш хо­ди­ла до нас Чай­чи­ха, бо ма­ти все не­ду­гу­ва­ла. Зiй­дуться, зга­да­ють дав­нє - й сму­ту­ють. Прий­де i Пи­ли­пи­ха… Бу­ла i в неї своя жур­ба та нi­ко­ли во­на не жа­лi­ла­ся i зро­ду не пла­ка­ла. От­се, як ба­чу її, прий­де бу­ло, ся­де ви­ще усiх, пог­ля­дає, на­че су­дить су­дом, i роз­ка­зує:

- Моя Ма­ру­ся в'яне. Нi­чо­го їй не ми­ло. Вби­рається не гля­дячи, що бе­ре на се­бе. Мiж дiв­ча­та не йде; за гу­лян­ня бай­ду­же їй… Те­пер сва­тає По­хи­лен­ко - "не хо­чу!.." А як ти, ка­жу, не хо­чеш доб­ро­хiть, то я те­бе си­лою вiд­дам. "Оддай­те, та ви ме­нi, ма­мо, свiт зав'яже­те, - i ме­нi, i йо­му. Не бу­де у нас в ха­тi нi лю­бо­вi, нi лас­ки… Я йо­го не знаю i не ко­хаю, i не бу­ду… Згляньтесь хоч на йо­го, за що доб­ро­му па­руб­ко­вi свiт зав'яза­ти!"

Що ж, ка­жу, i ти хо­чеш у чер­ни­цi? I ти ме­не ду­маєш при моїй ста­рос­тi по­ки­ну­ти? "Нi, ма­мо. По­ки вас гос­подь на свi­тi дер­жить, я вас нi­ко­ли не по­ки­ну"…

- Може, ко­го лю­бить та боїться приз­на­тись, - го­во­рить ма­ти, - мо­же, яко­го си­ро­ту вбо­го­го по­ко­ха­ла.

- Питала я: хто те­бе з ума, з ро­зу­му зво­дить? - "Нiх­то ме­не з ума, з ро­зу­му не зво­дить".

Змовкне Пи­ли­пи­ха; за­жу­риться, не хи­ля­чи го­ло­ви; ма­ти з Чай­чи­хою про до­лю та про без­та­лан­ня свi­то­ве поч­нуть, а зве­дуть усе на дi­ток своїх…

- А що, Ма­ру­се, го­луб­ко, - бу­ло ка­жу їй, - що се у свi­тi ро­биться?

Вона ос­мiх­неться ме­нi.

- Як ти жи­веш, Ма­ру­се? - пи­таю. -Чи усе лю­биш так са­мо?

- Так са­мо, - од­ка­же.

- Може, вiн хут­ко оже­ниться - йо­го ма­ти усе пла­че: оже­нись та оже­нись… хва­ли­ла­ся, що обi­щавсь: оже­ню­ся…

- Нехай йо­му доб­ре бу­де! Не­хай щас­ли­во!

Такеньки бу­ло i роз­мов­ляє зо мною, ча­сом спi­ває, ласка­ва та ввiч­ли­ва.

Чайченко знов мiж на­шу че­лядь уявив­ся… Та­кий са­мий хо­ро­ший, мо­же, ще кра­щий… бо як хо­ро­ший та лю­бий по­болiє або по­тер­пить, мiц­нiй до йо­го дур­не сер­це приля­гає… Знов вiн до всiх при­вiт­ний, знов зо всi­ма го­во­рить i знов нi­ко­го не ко­хає… Удо­ва йо­го люб­ле­на то­дi вже звiнчал­ася з якимсь шин­ка­рем.

Маруся ба­чить йо­го… Роз­мо­ви з ним не шу­ка­ла, не на­верталася йо­му на очi - хто б пiз­нав, що ко­хає йо­го! Тiльки рум'янi­ти ста­ла, як став вiн бу­ва­ти…

- Отсе ти рум'янiєш, - ка­жу.

- А ма­ти усе го­во­рить, що за­не­па­даю. Пi­ду - не­хай поба­чить ме­не рум'яну.

- А чо­го все ти смут­ная?

- Невесело, Хи­мо.