Розділ «XIII»

Чую, той ме­нi ка­же: "Ма­ру­ся з ли­ця спа­ла", той ме­не пи­тає: "чи Ма­ру­ся нез­ду­жає?" Пи­ли­пи­ха прий­де, го­во­рить, що доч­ка в неї в'яне, i хва­литься, що хут­ко їй по­мо­жеться, а ча­сом по чван­ли­во­му об­лич­чю бi­жать сльози дрiб­нi… I са­ма я ба­чу, що Ма­ру­ся за­не­па­дає.

- Марусе, що то­бi? Ти чо­гось жу­риш­ся? - ка­жу їй.

- Нi, - го­во­рить, - ме­нi нi­чо­го, i я не жу­рю­ся.

Катря ба­чить, слу­хає - i все їй бай­ду­же. Од­но­го ж ра­зу ми си­дi­ли з нею са­мi, я по­ча­ла про Ма­ру­сю їй зга­ду­ва­ти: що се їй та­ке ста­ло­ся, що во­на та­ка, а нi­ко­ли не жа­литься, i не ба­чила зро­ду я, щоб во­на пла­ка­ла. Ду­ма­ти б, ма­ти не­лас­ка­ва, так ма­ти й пер­ше бу­ла та­ка са­ма - а те­пе­реньки тiльки що ра­ди не про­сить - жал­ко доч­ку. Я отак го­во­рю, Кат­ря заду­малася. Ду­має, ду­має, мов що при­га­дує, - та обер­та­ючись до ме­не:

- А знаєш, чо­го Ма­ру­ся та­ка ста­ла? Чо­го Ма­ру­ся схне? Во­на Чай­чен­ка лю­бить!

- Отсе! - пок­рик­ну. - Що ти, Кат­ре!. Сха­ме­нись! Та во­на зна­ла, що вiн її не лю­бить…

- Дарма! Та во­на йо­го ко­хає! Я не знаю, як дав­но я сього не зро­зу­мi­ла ще то­дi… А по­тiм я вже не ду­ма­ла, за­бу­ла усе…

- Та по чо­му ж ти вва­жаєш? Чи ко­ли во­на йо­го зга­ду­ва­ла? Во­на ж од ме­не, здається б, не кри­ла­ся… Во­на ж те­пер нiку­ди не хо­дить… А мо­же, ко­хає, та ко­го iн­шо­го…

- Його! Йо­го! Се на­пев­но. I дав­но вже ко­хає. Во­на ж йо­го пер­ше нас заз­на­ла. Пам'ятаєш, як усi ми то­дi, ве­се­лi та дур­нi дiв­ча­та, при­би­ра­ючись на ве­сiл­ля, як ми пи­та­ли в неї про йо­го i як во­на од нас втi­ка­ла, як не хо­тi­ла роз­ка­зу­ва­ти i як нi­чо­го не роз­ка­за­ла, - пам'ятаєш? А як ме­не пи­та­ла, чи я справ­дi йо­го ко­хаю? А як зас­ту­па­ла­ся за йо­го пе­ре­до мною? Чи усе ти пам'ятаєш?

Тодi я усе зга­да­ла со­бi, i те ве­сiл­ля, i сло­ва усi Ма­ру­си­нi; зга­да­ла ба­га­то чо­го, що пер­ше зна­ла, та не дба­ла, - та й са­ма за­ду­ма­ла­ся: мо­же, во­но й справ­дi так. А все ще вi­ри ме­нi не йметься. Як же се я не пос­те­рег­ла б то­го? Очi ж мої усе ба­чи­ли доб­ре - де ж про­вид­ли­вiсть моя не­по­ми­леш­на? Де мiй ро­зум бист­рий?

Я хоч так со­бi не при­ка­зу­ва­ла, та та­кеньки ду­ма­ла.

Тiльки ме­нi хви­ли­ноч­ка вiльна, - я за­раз до Ма­ру­сi по­бiгла, пос­ту­ка­ла у вi­кон­це:

- Марусе, Ма­ру­се. Го­лу­бонько! Вий­ди ху­тенько!

Вона ви­хо­дить, а я до неї тим-та­ки сло­вом:

- Марусе, ти ко­хаєш Чай­чен­ка?

Вона iзд­риг­ну­ла­ся i пильно на ме­не пог­ля­ну­ла, ти­хо. Її очi за­ся­яли; лич­ко спа­лах­ну­ло рум'янцем, i ка­же ме­нi:

- То що?

- Правда сьому, Ма­ру­се? А я Кат­рi вi­ри не йня­ла, я не ду­мала… I ду­же ти йо­го лю­биш? I дав­но вже?

- Я за йо­го умер­ла б, - го­во­рить, див­ля­чись пог­ля­дом сво­їм доб­рим, а смi­лим, - я для нього б у свi­тi жи­ти ра­да… а лю­б­лю я йо­го дав­но, дав­но… зав­сi­ди люб­лю, як заз­наю.