Розділ «VIII»

У пер­шу ж та­ки не­дi­лю по сьому до нас сва­ти в ха­ту од Ше­ля­ха. Прий­ня­ли, по­ша­ну­ва­ли. Дя­кує за лас­ку ма­ти, ту­гу свою та жур­бу пе­ре­ма­га­ючи, - а батько го­во­рить:

- Я со­бi кра­що­го зя­тя не жа­даю, па­но­ве лас­ка­вi! Та тре­ба ди­ти­ни за­пи­та­ти.

Викликали Кат­рю.

- Катренько! - ка­жу їй ти­хо, - роз­ду­май­ся доб­ре! - Во­на мов i не чує. Ус­ту­пи­ла до ха­ти бi­ла, а смi­ла, не­обор­ная - хоч тут вми­ра­ти.

Питає в неї батько: чи пi­де за Дмит­ра Ше­ля­ха? Та пи­та вiн як­ся лас­ка­во i грiз­но…

- Я па­руб­ку ганьби не даю i пi­ти не пi­ду! - од­ка­за­ла, Ка­тря чис­то, як вис­пi­ва­ла.

Поклонилися сва­ти, - ти­хо та гор­до геть вий­шли з ха­ти… Ми не во­рух­не­мось; Кат­ря стоїть… Батько не про­мо­вив сло­ва, вий­шов i со­бi з ха­ти…

Плаче ма­ти, очей не су­ша­чи. Ста­рий не впо­ми­нається про сва­тан­ня, мов йо­го не бу­ло; а нас на­че не ба­чить пе­ред се­бе: хто увiй­де - не ог­ля­неться; хто оз­веться - не слу­хає.

А Чай­чен­ка то­го не­ма та й не­ма!.. I ма­те­рi йо­го не вид­но… Вже Кат­ря са­ма до їх бiг­ти за­ри­ва­ла­ся - дак ма­ти впи­няла.

- Коли вже ти ме­не не пос­лу­хаєш, до­ню, то бог iз то­бою: ро­би то­дi, як ти са­ма знаєш, а я вже батька не про­си­ти­му.

- Добре, доб­ре, ма­мо! По­киньте ме­не, за­нед­бай­те… Тiль­ки пус­тiть до но­го!..

- Нi, не пу­щу, до­ню! Я то­бi на по­ро­зi ста­ну, не по­пу­щу йти!.. Не го­диться!

- Я вте­чу од вас! - ози­вається Кат­ря. - Я або втоп­лю­ся, або­що! Я так жи­ти не здо­лiю!..

- А вiн же як? - iн­ко­ли спи­та її Ма­ру­ся, слу­ха­ючи то­го на­рi­кан­ня. - А як ти йо­го за­жу­риш?.. Те своє го­ре ти не пес­ти так; яко­во йо­му те­пе­реньки - ти не по­мис­ляєш… Ти для йо­го пе­рет­ри­вай усе, по­ки батька вбла­гаєш.

- Та ко­ли б же хоч на йо­го гля­ну­ла! Хоч до йо­го промови­ла­! Не­хай тiльки б ска­зав, що ме­нi ро­би­ти! Не­хай вiн ме­не в огонь пош­ле - я пi­ду… Чо­му ж бо вiн не йде i до­сi! Хi­ба вiн ме­не по­ки­не?

- Коли не йде, то, ма­буть, так тре­ба, Кат­ре! А ти втихо­мирся та жди… Та, мо­же, маєш що йо­му пе­ре­ка­за­ти, за­раз не­гай­но… Пе­ре­ка­жи че­рез ме­не: я хоч i сход­жу до їх.

- Ти?.. А ма­ти твоя не пус­тить те­бе?

- Пiду. Го­во­ри, - що ска­за­ти?

- Ти ска­жи - що я про­па­даю, що жи­вая ги­ну!