Розділ «IV»

У тиж­день по то­му ве­сiл­лi бу­ли у нас мо­ло­дi i зап­ро­ша­ли до се­бе. Ми поїха­ли у Люб­чи­ки всiєю сiм'єю. Поїха­ла й Пи­липиха з доч­кою. Кат­ря ще зве­чо­ра усе на­го­то­ви­ла убран­ня; про­ки­ну­лась удос­вi­та, та чи й спа­ла во­на - не знаю; а ме­нi - то все та­кi сни сни­ли­ся див­нi тiєї но­чi. Сни­лось ме­нi, що ви­хо­ди­мо ми з Кат­рею i з Ма­ру­сею на який­сь шлях ве­ликий мiж сте­па­ми, i всi сте­пи тiї, i весь шлях усе Чай­чен­ки зак­ра­си­ли, усе Чай­чен­ки, та один у один хо­ро­шi…

Катря ме­не бу­дить - я їй роз­ка­зую: "а чи ж не див­ний сон?"

Як же во­на вжах­ну­ла­ся, по­чув­ши!

- А що те вi­щує? Що вi­щує? - притьмом iс­ка­жи їй.

- Не по­ло­хай­ся, Кат­ре, - вмов­ляю, - се сон не­дiльний: як до обiд не справ­диться, то й не жда­ти нi­чо­го.

- Боже, бо­же! Що то бу­де! - бiд­кається во­на…

Зоря розс­вi­та­ла, день по­чи­нав бi­лi­ти; ми си­дi­ли ко­ло вi­конця, - роз­чi­су­ва­ла й пле­ла во­на свої ко­си дов­гi; рум'я­нець гус­тий спа­ху­вав на лич­ку, а лич­ко бу­ло блi­де.

Розвиднилося; ус­та­ла ма­ти, батько; по­ча­ли ла­го­ди­тись, за­ра­нi виїха­ли.

- Катре! - го­во­рю їй сти­ха: - чи по­ба­чи­мо ми там Чайчен­ка?

- Не знаю, - са­ма од­вер­ну­ла­ся.

- А в жа­дiб­ку йо­го по­ба­чи­ти? Не чує.

- Катре? А хо­чеш, - ка­жу, - по­ба­чи­ти? Хо­тi­ла во­на осмiхнут­ися, та не всмiх­ну­лась, а роз­сер­ди­лась.

- Отже, ос­ти­ли, ко­ли хоч, жар­ти!

Далi що поч­ну, то нi­чо­го не ви­хо­дить: то Кат­ря усе хва­лить, то Кат­ря усе га­нить; то усе в неї вже й злишнього слав­не, то усе в неї нi до чо­го не згар­не й не­док­лад­не.

Приїхали у Люб­чи­ки; ще тiльки бу­ли там са­мi ро­ди­чi у мо­ло­дих та ближ­нi при­яте­лi, от як Пи­ли­пи­ха; у ха­тi бу­ло прос­то­ро; ми пер­шо­го очи­ма зуст­рi­ли Чай­чен­ка: си­дiв вiн про­ти две­рей…

Старi со­бi роз­мов­ля­ли; ми поп­лiч з Ма­ру­сею та з Кат­рею, так одс­то­ронь, си­дi­ли. Ти­хе­сенько я Ма­ру­сi свiй сон переказ­ала.

- Чи не ди­во ж? - пи­таю.

- Усе ди­ва в бо­га! - од­ка­за­ла за­ду­мав­ши­ся.

Мiж ро­ди­ча­ми мо­ло­до­го си­дi­ла ста­ра ба­бу­сеч­ка у тем­нiй хуст­цi, у тем­нiй юп­чи­нi, бi­ленька на ви­ду, не­ве­лич­ка зро­стом, з смут­неньким пог­ля­дом. Са­ма во­на го­во­ри­ла небагат­о, а лю­дям од­мов­ля­ла лю­бенько, ввiч­ли­во, якось учаслив­о, мiс­то б во­на по­жа­лу­ва­ти хо­тi­ла. Во­на час­тенько погляд­ала на Чай­чен­ка i на нас. Се бу­ла Чай­чен­ко­ва ма­ти.