Розділ «V»

"Як се во­на гаїться, - ду­ма­ло­ся ме­нi. - Що їй доб­ре, то й за­бу­ла про ме­не, яко­во тут ме­нi до­жи­да­ти, бо­ячись… Та­кi-то лю­ди на сьому свi­тi!"

А там i те я зга­да­ла, що я си­ро­тую, що вбо­га я та не при батько­вi-ма­те­рi зрос­ла, жи­ву у чу­жiй сiм'ї з лас­ки; що не по­жа­лує нiх­то ме­не щи­ро, не лю­бить нiх­то ду­шею усiю… I за що я пер­ше дя­ку­ва­ла, з то­го са­мо­го то­дi слiз гiр­ких уто­чила; за що бу­ло, хва­ли­ти бо­га, вiк бай­ду­же, у той час так то­го за­ба­жа­ло­ся, так-то вже тре­ба ста­ло…

Горюючи-плачучи, iз­ве­ла го­ло­ву, пог­ля­ну - як-то ок­ру­ги ме­не сум­но усе, а у вiк­но вже свi­тан­ня си­нiє…

Очутилася я якось од­ра­зу, та й са­мiй ме­нi чуд­но ста­ло; чо­го се я та­кеньки i чим за­жу­ри­лась? Хi­ба ж я не зна­ла Ка­трi, що во­на до свi­ту за­ба­рить? Та й яка б то дiв­чи­на з ко­хання пос­пi­хом дба­ла? I чи я ж сьогод­нi вси­ро­тi­ла? Чи се те­пер тiльки зу­бо­жi­ла?

Поглузувала я са­ма з се­бе та й вий­шла Кат­рi на­зуст­рiч - за во­ро­та. За во­рiтьми я ще дов­генько зот­ри­ва­ла її, по­ки аж во­на при­бiг­ла ве­се­ла.

- А що, на­ди­ви­ла­ся? на­го­во­ри­лась?

- Все я йо­му ска­за­ла, все… як же я йо­го ко­хаю, Хи­мо! Гос­по­ди ве­ли­кий! Як я йо­го ко­хаю!

- А вiн же що го­во­рив?

- Питав, чи ду­же я йо­го люб­лю… Вiн прий­де завт­ра… Я йо­го завт­ра до­жи­да­ти­му…

З то­го ча­су ста­ли вже во­ни що­ве­чо­ра зi­хо­ди­тись. Прилу­чилося ме­нi, про­во­див­ши Кат­рю, то­го Чай­чен­ка зустрiча­ти­. У не­дi­лю або в свя­то яке iде­мо уд­вiй­зi з Кат­рею, не­мов по­гу­ля­ти ран­ком ти­хим, то й вглед­жу, бу­ло, я Чай­чен­ка, - усе вiн на­че смут­ний… та й спи­та­ла якось Кат­рi:

- А ви iз ним нi­ко­ли не сва­ри­тесь?

А во­на ме­нi:

- Що 'тсе то­бi бог дав, Хи­мо! Отеє б iз ним сва­ри­тись!

- Та чо­го ж вiй на­че не­ве­се­лий хо­дить? - ка­жу.

- Такий зав­сi­ди, - за­го­во­ри­ла, са­ма тут мит­тю впечалив­шись. - "Ти смут­ний? - пи­та­ла я йо­го. - Чо­го ж ти смут­ний?" А вiн ме­нi: "На свi­тi бiльш смут­ку, нiж ра­дос­тi!" - "Що гово­риш, сер­це, та я як знаю, що ти ме­не лю­биш, я за­бу­ла, який то сму­ток на свi­тi жи­ве!" - "Се, - ка­же, - се та­кеньки бог дає тiльки дiв­ча­там та пташ­кам спi­во­чим…" Та­кий вiн, та­кий, Хи­мо! I го­во­рить, i жа­лує смут­но; а по­то­му ще ме­нi лю­бiший, ще ми­лi­ший…

Постерегла ма­ти, що дiється щось, пос­пи­та­ла. Кат­ря при­зналась ма­ту­сi. А ма­ти го­ло­вою жур­ли­во по­хи­та­ла:

- Отсе i твоя по­ра прий­шла, до­ню! Гля­ди ж, се на весь вiк, Кат­ре! Гля­ди, ко­го оби­раєш, та й не­хай те­бе ма­ти бо­жа i бла­гос­ло­вить, i до­по­мо­же!

Батько не пи­тав нi­чо­го; чи вiн здо­га­ду­вавсь, чи нi - то­го не зна­ли ми. Прав­да, що двi­чi, а мо­же, й бiльш вiн якось пильненько на нас спог­ля­дав. Ми, бу­ло, со­бi го­во­ри­мо, що як се бу­де - Кат­ри­не ве­сiл­ля, та яке жит­тя їй крас­не, га­даємо, а батько ус­ту­пить до ха­ти, - ми й по­по­ло­ши­мось усi: од­на схо­питься, дру­га шу­кає чо­гось за за­пiч­ком, тре­тя гол­ку за­гу­бить, - батько ся­де у сто­ла, ди­виться бист­рим оком та й ка­же: "А в яко­му кут­ку по­жар в на­шiй ха­тi?"

Ми й ска­ме­нiємо пе­ред ним… Вiн поч­не про господар­ство що го­во­ри­ти ма­те­рi, яке дi­ло за­га­ду­ва­ти, ми вiзьме­мось ро­би­ти щи­ро як, бо­же єди­ний!

Чого б то й опа­су­вагься бу­ли? Ми ду­ма­ли, що вiн прий­ме Чай­чен­ко­ве за­ли­цян­ня лас­ка­во, бо Чай­чен­ко i ба­га­тий, i мо­ло­дий, i доч­цi лю­бий, i лю­ди Чай­чен­ка не цу­ра­ли­ся - чо­го ж опа­су­ва­тись? А ми все бо­яли­ся ду­же йо­го ча­сом. А ма­ти вже для своєї доч­ки пок­ло­по­та­ти­ся пос­та­ра­лись. Ба­чу, де вже стрi­нуться з Чай­чи­хою, по­ся­дуть ря­доч­ком i по­ти­ху роз­мов­ля­ють со­бi лю­бенько, а про­ща­ються, то обiймають­ся­ щи­ро. Прий­шла до нас Чай­чи­ха у не­дi­лю, а в се­ре­ду вже ма­ти до Чай­чи­хи йде. Чай­чи­ха знов i со­бi не за­ба­риться нас од­вi­да­ти; та й пiш­ло­ся так, що аби яке свя­то, то або Чай­чи­ха в нас, або на­ша ма­ти у Чай­чи­хи…