"Як се вона гаїться, - думалося менi. - Що їй добре, то й забула про мене, яково тут менi дожидати, боячись… Такi-то люди на сьому свiтi!"
А там i те я згадала, що я сиротую, що вбога я та не при батьковi-матерi зросла, живу у чужiй сiм'ї з ласки; що не пожалує нiхто мене щиро, не любить нiхто душею усiю… I за що я перше дякувала, з того самого тодi слiз гiрких уточила; за що було, хвалити бога, вiк байдуже, у той час так того забажалося, так-то вже треба стало…
Горюючи-плачучи, iзвела голову, погляну - як-то округи мене сумно усе, а у вiкно вже свiтання синiє…
Очутилася я якось одразу, та й самiй менi чудно стало; чого се я такеньки i чим зажурилась? Хiба ж я не знала Катрi, що вона до свiту забарить? Та й яка б то дiвчина з кохання поспiхом дбала? I чи я ж сьогоднi всиротiла? Чи се тепер тiльки зубожiла?
Поглузувала я сама з себе та й вийшла Катрi назустрiч - за ворота. За ворiтьми я ще довгенько зотривала її, поки аж вона прибiгла весела.
- А що, надивилася? наговорилась?
- Все я йому сказала, все… як же я його кохаю, Химо! Господи великий! Як я його кохаю!
- А вiн же що говорив?
- Питав, чи дуже я його люблю… Вiн прийде завтра… Я його завтра дожидатиму…
З того часу стали вже вони щовечора зiходитись. Прилучилося менi, проводивши Катрю, того Чайченка зустрiчати. У недiлю або в свято яке iдемо удвiйзi з Катрею, немов погуляти ранком тихим, то й вгледжу, було, я Чайченка, - усе вiн наче смутний… та й спитала якось Катрi:
- А ви iз ним нiколи не сваритесь?
А вона менi:
- Що 'тсе тобi бог дав, Химо! Отеє б iз ним сваритись!
- Та чого ж вiй наче невеселий ходить? - кажу.
- Такий завсiди, - заговорила, сама тут миттю впечалившись. - "Ти смутний? - питала я його. - Чого ж ти смутний?" А вiн менi: "На свiтi бiльш смутку, нiж радостi!" - "Що говориш, серце, та я як знаю, що ти мене любиш, я забула, який то смуток на свiтi живе!" - "Се, - каже, - се такеньки бог дає тiльки дiвчатам та пташкам спiвочим…" Такий вiн, такий, Химо! I говорить, i жалує смутно; а потому ще менi любiший, ще милiший…
Постерегла мати, що дiється щось, поспитала. Катря призналась матусi. А мати головою журливо похитала:
- Отсе i твоя пора прийшла, доню! Гляди ж, се на весь вiк, Катре! Гляди, кого обираєш, та й нехай тебе мати божа i благословить, i допоможе!
Батько не питав нiчого; чи вiн здогадувавсь, чи нi - того не знали ми. Правда, що двiчi, а може, й бiльш вiн якось пильненько на нас споглядав. Ми, було, собi говоримо, що як се буде - Катрине весiлля, та яке життя їй красне, гадаємо, а батько уступить до хати, - ми й пополошимось усi: одна схопиться, друга шукає чогось за запiчком, третя голку загубить, - батько сяде у стола, дивиться бистрим оком та й каже: "А в якому кутку пожар в нашiй хатi?"
Ми й скаменiємо перед ним… Вiн почне про господарство що говорити матерi, яке дiло загадувати, ми вiзьмемось робити щиро як, боже єдиний!
Чого б то й опасувагься були? Ми думали, що вiн прийме Чайченкове залицяння ласкаво, бо Чайченко i багатий, i молодий, i дочцi любий, i люди Чайченка не цуралися - чого ж опасуватись? А ми все боялися дуже його часом. А мати вже для своєї дочки поклопотатися постарались. Бачу, де вже стрiнуться з Чайчихою, посядуть рядочком i потиху розмовляють собi любенько, а прощаються, то обiймаються щиро. Прийшла до нас Чайчиха у недiлю, а в середу вже мати до Чайчихи йде. Чайчиха знов i собi не забариться нас одвiдати; та й пiшлося так, що аби яке свято, то або Чайчиха в нас, або наша мати у Чайчихи…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Три долі» автора Вовчок Марко на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V“ на сторінці 2. Приємного читання.