Розділ «IV»

Обiдня го­ди­на; нi­що не прав­дить мо­го сну… А по обi­дi по­на­хо­ди­ло та­ко­го лю­дей; роз­лiг­ся го­мiн; му­зи­ки заг­ра­ли; тан­цi вист­роїлись.

Танцювали вже iз доб­ру го­ди­ну, а Чай­чен­ко усе си­дiв со­бi та тiльки ди­вивсь, як дру­гi пiд­кiв­ка­ми кре­шуть. Ко­ли йо­го ма­ти до йо­го на­хи­ли­лась i щось го­во­ри­ла йо­му; пiс­ля то­го вiн за­раз пi­шов у та­нець i взяв пер­во Кат­рю, там Ма­русю, там ме­не, там i дру­гих дiв­чат, знов як то­дi, не поди­вившись i в вi­чi жод­нiй. Ме­нi до­ве­лось си­дi­ти ко­ло Чайчен­ка, мо­же, за­го­во­рить, ка­жу; по­див­лю­ся на йо­го - де вже сей за­го­во­рить!

- Якого тут лю­дей! - знi­маю рiч са­ма. Вiн озир­нув­ся на ме­не i по ха­тi пог­ля­нув:

- Багато гос­тей!

- Славне се­ло Люб­чи­ки, ве­се­ле. Ви ще тут не­дав­но?..

- Недавно.

Так вже ме­нi хо­четься по­пи­та­ти, чи зос­та­нуться во­ни тут, - так вже!..

- Тутечки усi лю­ди жи­вуть дос­туп­нi та­кi, при­вiт­нi… жал­ко вам бу­де їх ки­да­ти…

- Та ми сю­ди на се­ли­ще прий­шли, у зем­ля­ни пи­ше­мось люб­чiвськi.

В ме­не аж в очах яс­но ста­ло, як вiн пох­ва­ливсь.

- Добре вам жи­ти бу­де!

- Де жи­ти, то жи­ти, - по­чу­ла я од йо­го…

Повернулися ми до­до­му. Кат­ря смут­на бу­ла. Ма­ти питал­а, чи зду­жає? - "Зду­жаю", ка­же.

Ведеться мi­ся­цiв зо два, що ми Чай­чен­ка ба­чи­мо врядичас­и: то люб­чiвської церк­ви не прос­пи­мо, а з церк­ви зайдем­о до ро­ду, - про­сять на обiд; по обi­дi гу­ляємо по­там увесь день; то зап­ро­ша­ли якось на­шi їх до се­бе, то знов во­ни нас.

Чайченкова ма­ти ку­пи­ла ха­ту у Люб­чи­ках, свя­ти­ла ту ха­ту; нас зва­но i Пи­ли­пи­ху з доч­кою: то ми усi на вхiд­чи­нах тих бу­ли.

На гос­по­дi у се­бе Чай­чен­ко та­кий са­мий не­ба­лак­ли­вий, як i в лю­дях, ма­ти ж йо­го ду­же лас­ка­ва i при­вiт­но до всiх ста­ви­лась. Як вже ми до­до­му ви­хо­ди­ли од їх, то во­на нас про­во­ди­ла за свою ле­ва­ду та й ка­же Кат­рi: "Ко­ли б ме­нi до сiї ха­ти та­ку пта­шеч­ку, як ти!"

Нiхто то­го сло­ва не чув ти­хо­го, ок­рiм ме­не. Я Ма­ру­сi се го­во­рю, що чу­ла я. Во­на тiльки пос­пи­та­ла: чи доб­ре я чу­ла?

З яко­го ча­су-го­ди­ни ос­мут­нi­ла на­ша Кат­ря ве­се­ла. Не раз я на свої очi ба­чи­ла, що во­на отеє ду­має-ду­має, та й обiл­лється сльоза­ми дрiб­ни­ми. Або не знать з чо­го, з доб­ро­го ди­ва об­ра­дiє: то­дi спi­ває, всмi­хається, чер­во­нiє. Яким вже я ти­хим ви­дом не пiд­хо­ди­ла роз­мо­ви­тись з нею, розпитаться­ за все, так во­на ж од ме­не пос­то­ронь. Нi ме­нi нi­чо­го не ка­же, нi Ма­ру­сi. I вже до нас так не гор­неться, як дав­но: вже во­на з своїми мис­лонька­ми i вже лю­бiш їй на са­мо­тi iз со­бою. Те­пер вже са­ма не про­мов­ляє сло­ва - не за­лю­би­ла i дру­гих чу­ти - як го­во­рять. Ста­ла во­на до дiб­ро­ви уча­ща­ти.

Був гай, та­кий гус­тий, пу­щi та­кi за рiч­кою - все во­на ту­ди хо­дить. Як я нас­те­рег­ла, що во­на бе­реться од­но­го ра­зу, - я й со­бi за нею на­зир­цем по­бiг­ла.

У са­мiй гу­ща­ви­нi дуб­рiв­нiй, де там ли­пи­на i го­ро­би­на, i дуб ку­че­ря­вий посп­лi­та­ли­ся вi­та­ми зе­ле­ни­ми над холод­ною кри­ни­чо­ви­ною, - заб­ра­лась аж ту­ди та й си­дить, схи­ливши го­ло­ву. Уяви­ла­ся я - во­на за­раз схо­пи­лась, охмури­лась… Я до неї сло­во зго­во­ри­ла… "Го­дi вже то­бi! - промови­ла­, -в ме­не го­ло­ва бо­лить!" По­по­хо­ди­ли уку­пi по гаю, по­слухали, як лис­тя шум­лять, як во­да то­читься, та й до­до­му прий­шли. Та­ка-то вже ста­ла Кат­ря не­до­торк­ли­ва: анi пос­питати, анi за­го­мо­нi­ти до неї! Ко­ли б ду­мок-га­док своїх, а то й так нi­чо­го ме­нi не ска­же…