Розділ «IV»

Побреду до Ма­ру­сi, а Ма­ру­ся на­че ста­ла ще тих­ша, нiж бу­ла; усе во­на шиє та ви­ши­ває, усе за дi­лом, усе тож в якихсь мис­лях… Нi­якої ме­нi по­ра­ди i од Ма­ру­сi. То бу­ло усе нас трой­ко у лю­бiй куп­цi, а то якось ро­зiй­шли­ся, як зо­зу­лi в лi­сi…

Однiї не­дi­лi смут­ку­ва­ла я ду­же са­ма. Кат­ря пок­ри­лась десь, - пiш­ла я со­бi до Ма­ру­сi. При­ход­жу - во­на са­ма у ха­тi, ста­рої Пи­ли­пи­хи не бу­ло.

- Здоровенька бу­ла, Ма­ру­сеч­ко! - ка­жу їй. - Чо­го се ти са­ма до­ма?

- Та ма­ти у гос­ти­ну пiш­ли.

- А ти ж? Чи не бо­лить в те­бе го­ло­ва, - ка­жу, - як в на­шої Кат­рi? У дiв­чат, як сер­це наб­роїло, то за­раз на го­ло­ву звер­нуть…

- Я чо­гось нез­ду­жаю тро­хи, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся. Придивил­ася я на неї пильно, та аж у крик пок­рик­ну­ла, - такень­ки змар­нi­ла во­на ду­же, А в очу ж який сму­ток!

- Марусе, го­луб­ко! - ка­жу їй: - як ти змар­нi­ла! I чо­го в те­бе та­кi очi смут­нi?

- Да то­го, мо­же, що нез­ду­жаю, - ска­за­ла на од­вiт. - А як там Кат­ря? - пи­тає.

- Та не­ма її до­ма дав­но: ма­буть, у ду­бах си­дить та ду­має дум­ку. Вже, - ка­жу, - й ма­ти дав­но по­мi­ти­ли, вже й пи­та­ли са­му Кат­рю i ме­не. Кат­ря не приз­нається… А я що ска­жу? Хi­ба свою до­га­доч­ку? А ба­чу вже, що бi­да якась коїться: батько на Кат­рю по­зи­рає, - от як вiн її пос­пи­тає!..

Маруся по­руч зi мною си­дить i слу­хає, а са­ма сло­веч­ка не про­мо­вить.

- Боже мiй! I що се ли­хо та­ке ско­ло­ти­лось нес­по­дi­ва­не? I ти, Ма­ру­сю, вже не та­ка, як ко­лись бу­ла!

Отеє та­кеньки си­ди­мо, а ве­чор тем­нiє, - ко­ли й Кат­ря вбiг­ла. Обiй­ня­ла Ма­ру­сю, стис­ну­ла ме­не, по­цi­лу­ва­ла, сi­ла ко­ло нас. Мов­чи­мо усi дов­го.

- Ну, бу­вай же здо­ро­ва, Ма­ру­се! - ка­жу. - На доб­ра­нiч! Вже час до­до­му. Чи пi­деш i ти, Кат­ре? Те­бе, - ка­жу, - ма­ти, ма­буть, дав­но до­жи­да­ють. Вже й спа­ти по­ра.

- Химочко, го­лу­боч­ко! Ма­ру­се, го­лу­боч­ко! Я не хо­чу спа­ти… Я, - ка­же, - я то­го Чай­чен­ка по­ко­ха­ла!

- Та хi­ба не знаємо! - ве­се­ленько я їй од­мов­ляю: - от­се нам но­ви­на ве­ли­ка!

А Ма­ру­ся так-то навсп­равжнє її пи­тає ще:

- Чи так се, Кат­ре? Чи справ­дi, Кат­ре?

- Нащо ти ме­не так пи­таєш, Ма­ру­сю? Я йо­го люб­лю.

- Чи щи­ро? Чи ве­ли­ко, сест­ри­це? По­ду­май!

- Та бо­же ж мiй, бо­же! - од­ка­же Кат­ря: - та я йо­го од пер­шого ра­зу по­ко­ха­ла. Вже я з то­го ве­сiл­ля за ним про­па­даю. Тiльки ти не вва­жа­ла, а з ме­не вже усi дiв­ча­та смi­ються…