Розділ «IV»

- Нi, - ка­же Ма­ру­ся, - я вва­жа­ла та ду­ма­ла: не так… Я ду­мала - за­бу­деш…

- Хiба як очi зап­лю­щу!

- То по­мо­жи то­бi бо­же, Кат­ре! - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Дай то­бi бо­же, Кат­ре! - ка­жу й я. Ки­ну­лась нас цi­лу­ва­ти, жа­лу­ва­ти Кат­ря.

- А вiн же чи по­лю­бить? - ста­ла то­дi га­да­ти. - Мо­же, на­смiється! Ска­жи, Ма­ру­сю, ска­жи, Хи­мо! Чи вiн лю­би­ти­ме?

- Ой, тро­хи чи не бiльше ти од нас вi­даєш про це, Кат­ре, - го­во­рю, - десь ти йо­го ба­чи­ла, або­що, бо ти чо­гось на­че на свiт од­ро­ди­ла­ся сьогод­нi. Приз­най­ся ж i нам, люб­ко, щоб i ми зна­ли.

- Я йо­го ба­чи­ла, - роз­ка­зує. - Бу­ла я у га­ях i заб­ре­ла ду­же да­ле­ко, аж ту­ди к чу­жо­сiльським ле­ва­дам; iш­ла со­бi, ко­ли чую: "Здо­ро­ва бу­ла!" Гля­ну­ла - ба­чу йо­го, вi­ри не йму. Се, ка­жу, моя ду­ма що­ден­на, що­час­на вжи­ви­ла­ся… А вiн усе го­во­рить до ме­не, усе го­во­рить…

- Що ж вiн то­бi го­во­рив?

- Питав ме­не, чо­го зай­шла, чом не­ве­се­ла…

- Що ж ти йо­му ска­за­ла? - я все її пи­таю; Ма­ру­ся тiльки слу­ха­ла.

- Так зай­шла, - ка­жу, - гу­ляю со­бi, i я, - ка­жу, - ве­се­ла… То­дi вiн пи­тав ме­не, чи хут­ко ми бу­де­мо у Люб­чи­ках, i ка­зав, що у Крас­но­му церк­ва зго­рi­ла… I що був вiн у яр­мар­ку от­тодi, як ми хо­ди­ли до церк­ви, а йо­го не бу­ло - вiн-то у яр­марку був, - го­во­рив, що ту­га йо­го обiй­має… I про­вiв ме­не аж до са­мi­сiнько­го на­шо­го ти­ну. Iшов усе по­руч зо мною… Спа­си­бi то­бi, ве­чiр тем­ний, i ти, до­ленько моя щас­на!.. А Яко­вен­ко вже руш­ни­ки поб­рав у Ган­ни; на то­му тиж­ню ве­сiл­ля. Пи­та вiн, чи бу­де­мо…

- Отсе, - ка­жу, - те­пер тре­ба ще на те ве­сiл­ля прибира­тись. Тро­хи й ми з то­бою там роз­ва­жи­мось, Ма­ру­сю!

- Та не знаю ще, - ка­же, - як ма­ти схо­чуть!

- Хiба са­мiй не ма­неться? Хi­ба не поп­ро­сиш ма­ту­сi?

- Та якось вже бу­де, - од­ка­за­ла.

- Ти, - ка­жу, - су­муєш чо­гось, Ма­ру­се; чи не пiш­ла б ти iз на­ми?

А Кат­ря то­дi:

- Сумує Ма­ру­ся? Чо­го су­мує?

- Голубко, - го­во­рить ме­нi Ма­ру­ся, - ме­нi не смут­но, а ко­ли й бу­де ко­му смут­но, лю­ди не роз­ва­жать!

- Тiльки той, ко­го лю­биш, роз­ва­жить, - оз­ва­лась Кат­ря.