Розділ «XXI»

I пiш­ли. I ме­нi ве­лi­ла йти iз со­бою сест­ра Ме­ла­нiя, до­ро­гу по­ка­зу­ва­ти.

Поки ми дiй­шли до свя­ще­ни­ко­во­го дво­ру - бi­ля церк­ви сто­яв з дво­ма ко­ми­на­ми i з рун­дуч­ком пiд пiд­даш­шя, - по­ки дiй­шли, ка­жу, то вже сест­ра Ме­ла­нiя зов­сiм чуй­на бу­ла: хоч очi од спан­ня по­ма­лi­ли, та ди­ви­ли­ся гус­то i жва­во.

Священик стрiв нас, увiв у кiм­на­ту. Сест­ра Ме­ла­нiя по­сi­ла у яко­мусь ве­ли­ко­му крiс­лi, що в ньому ма­ло бу­ло при­доби, а ба­га­то цвя­хiв. Кат­ря ста­ла бi­ля неї, а я по­за Кат­рею.

- Сiдайте ж бо, ба­тюш­ка! - про­сить йо­го сест­ра Ме­ла­нiя.

Батюшка сiв про­ти неї та й за­каш­ляв­ся.

- А що се - ка­шель вас на­пав, ба­тюш­ка? - пи­та сест­ра Ме­ланiя. - Ли­по­во­го цвi­ту на­пий­те­ся уве­че­рi, на нiч. Та чо­го се ви та­кi на ви­ду жов­тi? Чи не жов­тя­ни­ця? Й по­си­вi­ли ви зов­сiм, а, ма­буть, ще не ду­же й ста­рi, - бо­лi­ли на го­ло­ву?

Батюшка сам був ро­зум­ний i роз­суд­ли­вий, та смир­ний - сто­ро­пiв, слу­ха­ючи її та на неї див­ля­чись - тiльки го­ло­вою ки­вав.

- Отсе ми до вас приїха­ли з ва­шою давньою парафiян­кою­, - по­чи­нає дру­гу вже рiч сест­ра Ме­ла­нiя. - Во­на ме­нi при­ру­че­на. Спа­док їй од ро­ди­те­лiв, як знаєте; во­на усе од­жа­лу­ва­ла на мо­нас­тир. Ми приїха­ли усього то­го роздиви­тися, опо­ря­ди­ти. Вам звiс­но, що тут їй на­ле­жить, - по­кажiть ме­нi, ко­ли лас­ка ва­ша бу­де. Ра­зом вку­пi з на­ми для гос­по­да бо­га на­шо­го пот­ру­дi­мось.

Тодi пiш­ли по сте­пах, по ла­нах ог­ля­да­ти, гро­мадських лю­дей кли­ка­ли цi­ну­ва­ти. Сест­ра Ме­ла­нiя ни­ка­ла скрiзь по всiх кут­ках, му­ти­ла­ся, пiд­бi­га­ла, приг­ля­да­ла, прис­лу­ха­ла.

Катря хо­ди­ла за нею слi­дом, не гля­дя­чи ок­ру­ги. Мiс­ця зна­ко­мi ко­ло неї проц­вi­та­ли - во­на не вва­жа­ла. Нi­де не при­пи­ни­лась i ра­зу не ог­ля­ну­лась. В ха­ту як ми поверну­лися, то там вже лю­дей по­на­хо­ди­ло ба­га­то. Вi­та­ли Кат­рю, пи­та­ли… Во­на на­че нi­ко­го зро­ду не ба­чи­ла i нi­чо­го не зна­ла, хто й якi прий­шли.

Одчинили скри­нi, ста­ли лi­чи­ти гро­шi, якi там бу­ли. Ба­тюшка усе за­шеп­ту­вав i за­пи­су­вав; сест­ра Ме­ла­нiя теж со­бi пiр­цем чер­ка­ла - Кат­ря усе сто­яла од­да­лiк, не гля­дя­чи…

Люди пот­ро­ху ро­зiй­шли­ся…

- Ви доб­ре се знаєте, ба­тюш­ка, що ха­та цiй дiв­чи­нi при­дi­ле­на вiд не­бiж­чи­кiв? - пи­та­ла­ся ба­тюш­ки сест­ра Ме­ла­нiя аж двi­чi.

- Знаю доб­ре, - го­во­рив ба­тюш­ка.

- Та во­на ж да­ле­ка ро­дич­ка, а доч­ка є рiд­на…

- Така бу­ла во­ля їх. Во­ни дiв­чи­ну жа­лу­ва­ли.

- I дру­гi зна­ють те?

- Як же! Свiд­ки є.

- А! - ка­же. Бiльш вже не пи­та­ла.