Розділ «XXI»

Черниця знов го­во­рить:

- Втомилися як, бо­же ми­лий! Лед­ве ди­хаємо! - А там до­дає: - Вже со­неч­ко пiд­би­ло­ся на снi­дан­ня…

Глянула на Кат­рю - Кат­ря стоїть, не чує i не ози­вається.

- Сестро! - до Кат­рi, пос­ми­ка­ючи її мiц­ненько за ру­ка­ва. - Тре­ба нам пiд­жи­ви­ти­ся?

- Як зав­во­ли­те, сест­ро Ме­ла­нiя, - од­ка­за­ла Кат­ря. Я лед­ве до­чу­ла: бе­зод­го­лос­но та­кеч­ки во­на го­мо­нi­ла.

- Дiвчино! - прик­ли­кає ме­не сест­ра Ме­ла­нiя. - Хо­ди ли­шень ближ­че, - як на iм'я?

- Химою звуть, - ка­жу.

- Химо, чи не да­ла б ти нам пос­нi­да­ти?

- Зараз iз­го­тую, - ка­жу.

Почала я го­ту­ва­ти снi­дан­ня, а чер­ни­ця за мною у ко­мо­ру, пшо­на од­мi­ряє у гле­чик, од­си­пає му­ки у мис­ку, сме­та­ни у по­лу­ми­сок; слив'янку на­би­рає; хлiб крає; по­роз­чи­ня­ла сто­ли, дос­та­ла ска­тер­ку, стiл зас­те­ляє, - жва­ва та хап­кая. Гос­по­ди-свi­те!

Катря усе сто­яла са­ма. Сест­ра Ме­ла­нiя од­хи­ли­ла її ру­кою од сто­лу, нак­ри­ва­ючи, - Кат­ря сi­ла на лав­цi то­дi.

Готове снi­дан­ня - ста­ли снi­да­ти. Сест­ра Ме­ла­нiя Кат­рю ближ­че по­са­ди­ла. Кат­ря пос­лу­ха­ла, бли­зенько присуну­лась, а їсти нi­чо­го не їла во­на, ок­рiм ма­ле­сенький шматоч­ок хлi­ба iз во­дою. Сест­ра Ме­ла­нiя снi­дан­ня впо­ра­ла. Ма­ла во­на трид­цять i два зу­би бi­лi та здо­ро­вi, та ро­бо­тя­щi. О, якi ж зу­би! Усе мо­ло­ла ни­ми, як жор­ном доб­рим.

По снi­дан­ню ста­ла сест­ра Ме­ла­нiн до Кат­рi го­во­ри­ти:

- Сестро! Тре­ба усе те­пер доб­ре впо­ряд­жа­ти, тре­ба хут­че, щоб тут нам не за­ба­ри­ти­ся… - А очi в неї по­ча­ли прижмурюв­атись; го­во­ря­чи якось ми­мо­вiльно, мос­ти­ла во­на ближ­че до се­бе двi ве­ли­кi по­душ­ки у крап­лис­тих тем­них по­шивках, що з во­за я внес­ла.

- Не тре­ба ба­ри­тись, - ще про­мо­ви­ла зiт­ха­ючи, - о… о… - ви­мо­ви­ла ще раз, вже зов­сiм на по­душ­ки схи­лив­ши­ся го­ловою…

Спала. Му­хи по­над нею гу­ли, му­хи її ку­са­ли - спа­ла. Ка­тря си­дi­ла, схи­лив­ши го­ло­ву. Чи мо­ли­ла­ся во­на? Бо шепта­ла щось i рум'янцем зак­ра­си­ла­ся жи­вим. Я до неї близько пiдс­ту­пи­ла i ка­жу:

- Катре, чи ти вже ме­не зов­сiм за­бу­ла? Чи не пiз­наєш? - Рум'янцi од­ра­зу збiг­ли з її об­лич­чя; обер­ну­ла на ме­не вже безп­ри­час­нi очi свої i од­ка­за­ла ме­нi:

- Я те­бе пам'ятаю.

- Чому ж се та­ка до ме­не не­лас­ка­ва? Чом не за­го­во­риш до ме­не?

- Усi сло­ва праж­нi. Тре­ба мо­ли­тись…