Розділ «XXI»

- Катре, чи ти знаєш, що Ма­ру­ся за­мiж пiш­ла?

- Боже бла­гос­ло­ви.

- За Чай­чен­ка пiш­ла.

- Боже бла­гос­ло­ви.

- Вона не­щас­на ду­же.

- Божа во­ля.

Усе ме­нi од­ка­зує, як на­че по псал­ти­рю чи­тає.

- Чи ти ко­ли зга­ду­ва­ла нас? Зга­ду­ва­ла лю­дей?

- Я мо­лю­ся за вас i за всiх лю­дей.

- Спасибi. А ти вже ме­не те­пер i тро­хи не лю­биш?

- Господь по­ве­лiв усiх лю­би­ти, - i во­ро­гiв.

- То ти ме­не як во­ро­га жа­луєш, чи що? Чи ж у те­бе вже не­ма i в свi­тi нi­ко­го лю­бо­го? Не­ма нi­чо­го ми­ло­го?

- Менi усi рiв­нi, за всiх мо­лю­ся.

- І усi во­ро­ги то­бi?

- Кожен чо­ло­вiк дру­го­му во­рог ве­ли­кий, во­рог ли­хий, - про­мо­ви­ла з опа­лом: очi за­iск­ри­лись, зад­ри­жа­ли ус­та: пiз­на­ла­ся ме­нi дав­ня Кат­ря. Ог­нем да по­лум'ям од неї пахнул­о - як ко­лись.

- А сiм'я? А ро­ди­на? - ка­жу.

- Усi! Усi! При­хи­ля­ють до се­бе ду­шу, бо­ро­нять до бо­га!

- Так усiх ки­да­ти?

- Кидати, ки­да­ти! В бо­зi спа­се­те! Бо­же мiй! Бо­же мiй! По­милуй нас! - пок­лик­ну­ла сум­но.

- Амiнь, - од­ка­за­ла з лав­ки сест­ра Ме­ла­нiя глу­хо. Пере­спала во­на свiй дзвiн­кий го­лос. - Амiнь, - ще раз ка­же та й по­зiх­ну­ла та­кеньки, що в ме­не ру­ка­ва за­ма­яли, а якi му­хи по сто­лу ла­зи­ли, то пос­ко­чу­ва­ли­ся, як на­сiн­ня од вiт­ру. Дов­го ще по­тя­га­ла­ся на лав­цi. Да­лi ста­ла, приб­ра­лась у ря­си: - Хо­дiм вже до ба­тюш­ки, - при­ка­зує Кат­рi.