Розділ IX Дні й ночі в Лемберзі

— Летімо у вежу, — сказав він їм, і обидвоє врешті усвідомили, що якимось дивом вони таки літають.

Грек узяв їх обох за плечі і м’яко потягнув за собою. Вони піднялися ще вище, звідки Львів виднівся як на долоні. Міські мури двома тісними кільцями міцно тримали середмістя у своїх кам’яних обіймах, як справжнє міське серце. Височіли зграбні башти й виступали вперед бастіони. А над самим Лембергом, тримаючись за гору, купався в сонці Високий Замок.

Мов три великі птахи, вони влетіли до вежі через вікно й опинилися у невеликій кам’яній кімнаті. Тут просто на підлозі сидів худорлявий чоловік і майстрував щось із дерева.

— Це Павло Римлянин, — тихо сказав Корнякт, — він дуже зайнятий роботою, тому нас не помічає.

Придивившись, Казимир побачив, що той будує малу, десь у пів людського зросту, церкву. Вона була прегарна. Нагадувала водночас італійські й тутешні церкви. Мала високі куполи, різьблені арки та колони. Такою церквою могли б пишатися найкрасивіші міста.

— За рік-два розпочнемо будівництво, — мовив Корнякт, — може й раніше... Хочу аби така краса зосталася після мене і на згадку про мене. Після моєї смерті церква житиме, то може і я житиму вдруге разом із нею.

Раптом Христоф відчув, що в голові в нього сильно запаморочилось, ніби він почав несподівано боятися тієї висоти, якою щойно насолоджувався. Він вхопився руками за підвіконня, але чомусь розумів, що падати йому все одно доведеться.

— Оресте, чи знаєш ти, де кам’яниця венеційського консула, Антоніо Массарі? — запитав він, — мені потрібен цей чоловік... Якщо вже падати, то хоч поближче до його помешкання, аби потім недалеко було йти...

Урядник кивнув і вказав пальцем на будинок одразу навпроти ратуші. Казимир глянув у тому напрямку й відчув, що очі його несподівано стали важкими, наче налиті свинцем і потягнули його вниз, мов два тягарі.

Консул Венеції, повернувшись з міста, побачив перед своїми дверима дивного чоловіка, що спав, схиливши голову на коліна. Одягнений той був у чорне, як аптекар або монах, проте біля поясу мав шаблю, яку, попри сон, міцно затискав у руках.

— Добридень, — голосно привітався Антоніо Массарі, швидше для того, щоб розбудити незнайомця.

Втім, той не прокинувся. Тоді Массарі обережно його штурхнув, але й це не допомогло.

З дверей з’явилася служниця, молода дівчина з Клепарова на ім’я Гальшка, тримаючи в руках цебро з водою.

— То все на ніц, панунцю, — сказала вона господарю, — що я вже не робила, би його розбудити. Кричала, била, просила... Хтось моцно приспав цього неборака. Ось все, що лишається...

З цими словами дівчина люто вилила на голову сплячому незнайомцю усю воду зі свого цебра. Либонь, вода діє в таких випадках значно краще, бо той миттю схопився на ноги й широко розплющеними очима витріщився на свою кривдницю.

— Здуріла, дівко? — крикнув він, хапаючи ротом холодні потоки, що струменіли з голови по його обличчю.

— Та це ти здурів! — відсварилася Гальшка, — розлігся під чужим порогом, як під своїм.

Консул поклав йому руку на плече, даючи зрозуміти, що служниця тут не одна. Чоловік озирнувся.

— Дівчина має рацію, — спокійно сказав Массарі, — ви трохи не в тому місці вирішили відпочити. Тут ви загородили мені вхід до власного будинку.

— А чий це будинок? — перепитав Казимир.