Розділ IX Дні й ночі в Лемберзі

— Пане крайзгауптмане,[46] знову неспокійно біля костелу Марії Сніжної. З настанням ночі, збираються там шибайголови і б’ються на мечах, на палицях, навкулачки... Такий вертеп влаштовують, що Господи помилуй! А в мене ж там крамниця неподалік. Все боюся, що увірвуться всередину і знищать увесь крам!..

Прохач виглядав розгублено, а в очах його світилася надія і благання.

— Пане Штепмере, присягаю, немає в мене людей — поклавши руки на груди, мовби цим хотів засвідчити щирість своїх слів, промовив Орест у відповідь, — ото тільки ціпаки,[47] але їм і в середмісті роботи вистачає. Що вже й говорити про те, щоб відправити їх поза мури...[48]

— А як же гайдуки, пане крайзгауптмане? — не вгавав крамар, — вони такі сміливці, що миттю б навели порядок.

— Змилуйтесь, пане Штепмере! Які гайдуки? Де ви бачили останнім часом гайдуків? — Орест чомусь перейняв тон прохача і говорив тепер з не меншим розпачем, аніж він, — місто їм не платить! В міста немає грошей! От вони й розбрелися...

— Боже милосердний, за що мені така кара!

Німець відвернувся вбік і поклав руку на чоло.

— Господь добрий, — підбадьорив його Орест, — Він вас не залишить.

— Та так і є, що вся надія на Господа, якщо на місто жодної... — промовив Штепмер і, низько опустивши голову, подався геть.

Казимир, мовчки глянувши йому вслід, перевів погляд на Ореста. Видно було, що поява давнього товариша по ремеслу того відверто дратувала.

— То що тобі потрібно у Львові? — досить різко запитав урядник.

Казимира неприємно вразила така непривітність того, з ким він пережив колись не одну битву і не одну небезпеку. Проте, ковтнувши образу, він сказав:

— Може сховаємось десь від цього бісового сонця і вип’ємо чогось холодного? Бо від спеки в мене от-от мізки закиплять.

Орест роззирнувся довкола, мовби перевіряючи, чи його співрозмовник не притягнув до себе забагато зайвої уваги.

— Гаразд, — погодився він врешті, — давай за годину зустрінемось у винарні Корнякта. До того я ще мушу залагодити в магістраті кілька справ.

На цьому вони попрощалися, і Казимир найперше подався за мури, де на Личакові вирішив пошукати собі яку-небудь дешеву корчму. Там він хотів добре пообідати, щоб до винарні Корнякта прийти вже ситим. Річ у тім, що в тому місці, де призначив йому зустріч Орест, збиралися переважно міські багатії і за миску пирогів тут правили страшенні гроші.

Казимир пригадав, як був у Львові останнього разу. Тоді місто оточили татари, і він та Орест, найнявшись на службу, обороняли його разом з міськими ополченцями. І хоч доля Лемберга висіла в той час на волосині, винарня Корнякта не зменшила цін. Щоправда, безкоштовно вділяла оборонцям по кусневі хліба й сиру щоденно.

Рівно за годину Казимир повернувся на Ринок. У винарні було приємно прохолодно. Кам’яні стіни всередині не нагрівалися сонцем, тому потрапити сюди з вулиці було те саме, що потрапити з пекла в рай. Поруч столів стояли м’які софи, а підлогу було викладено дорогим мармуром.

Орест вже чекав на нього. Гукнув з глибини зали і, доки Казимир ішов, наповнив його кухоль вином. Пам’ятаючи неприязність колишнього побратима, найманець тримався тепер обережно й навіть відчужено, чекаючи моменту, коли зможе перейти до справи. Втім тут, хоч не надто далеко від магістрату, а проте, будучи недосяжним для всіх урядницьких справ, Орест поводився зовсім інакше. Перехилившись через стіл, він міцно, як брата, обійняв Казимира й першим підняв кухоль за несподівану зустріч.

— Скільки ж минуло часу відтоді, як ми востаннє бачились? — промовив урядник і примружив око, намагаючись пригадати.