Розділ IX Дні й ночі в Лемберзі

— Хай моя любов буде для тебе щитом, коханий лицарю, — промовила Анна і поклала голову йому на груди.

Схоже було, що вона здалася й цілковито тепер довірилась усім тим святим, яким раніше молилася.

З першими сутінками вони попрощались, і венецієць, вийшовши з будинку, попрямував убік Краківської брами. За містом, чоловік рушив повільним кроком, очевидно, ще маючи вдосталь часу. Врешті, як тільки настала ніч, він знову подався до міських мурів, але цього разу зупинився й став чекати біля костелу Марії Сніжної.

Над околицями панувала темінь. Вогні виднілися тільки на міських мурах, звідки час від часу долинали голоси вартових, що перегукувались між собою. Массарі чекав, прихилившись до стіни костелу і подумки вже почав себе картати за те, що вирішив прийти сюди сам. Таки слід було взяти ще когось, хоча б для того, аби був свідок їхньої з Корняктом дуелі. Або ж, якщо той вдасться до якихось хитрощів, засвідчив би згодом, що грек повівся безчесно.

Раптом за якихось два-три кроки від нього хтось запалив смолоскип. Спалах вогню був раптовий і на мить засліпив його. Массарі заплющив очі, лише відчуваючи шкірою обличчя жар від полум’я. Як тільки він знову їх розплющив, одночасно видобувши з-за поясу меча, то найперше побачив перед собою дуло мушкета, яке хтось тримав на продовгуватій підставці.

— Bastardi[50]! — вигукнув Массарі й спробував зробити випад вперед, туди, де в темряві ховалися невідомі, але його випередив постріл.

Венецієць завмер, а тоді впав на кам’яну долівку, випустивши з рук скьявону, що сердито забряжчала, мов поділяючи невдачу господаря.

Смолоскип піднесли до його обличчя, а потім освітили ним скривавлений одяг венеційця.

— Мертвий, — впевнено промовив хтось.

— Може, перерізати йому горлянку? — перепитав інший голос.

— Не марнуй часу, ходімо...

— А якщо він живий? Що скаже тоді грек?

— Мертвий, кажу тобі. Йдемо звідси швидше, бо постріл напевно вже почули.

Нападники хутко загасили смолоскип і зашурхотіли в темряві, тікаючи кудись убік болотистого берега Полтви, що омивала тут міські мури.

Коли на обличчя консула знову впало світло, його очі ледь помітно сіпнулись, а з вуст злетів важкий стогін.

— Пити, — кволо прошепотів Массарі, — заради Христа... Води.

Хтось відставив убік ліхтар і підніс йому до рота край дорожнього бурдюка. Венецієць зробив кілька жадібних ковтків.

— Ким би не був ти... хай... благословить тебе Господь, — напившись, видихнув він.

— Просіть благословення тим, хто стріляє, наче каліка, — мовив Казимир, чіпляючи бурдюк знову собі до поясу, — їй-богу, навіть криворука господиня тієї нори, яку я знімаю в Лемберзі, влучила б вам у голову з такої відстані, а не в плече, пане консуле.

— Ви знаєте хто я? — запитав поранений.