Розділ IX Дні й ночі в Лемберзі

— Казимире, це пан Костянтин Корнякт. Власник винарні, де ми з тобою пригощаємось.

Найманець уклонився.

— Сподіваюся, вам усе смакує, добродії? — учтиво запитав у них грек.

Орест і Казимир в один голос запевнили, що все чудово. Зрештою, вони й не збрехали.

— Ось що, Оресте, — раптом промовив Корнякт, і в його очах зблиснули азартні вогники, — якщо вже виявилось, що в тебе є брат, то чи дозволиш показати йому мої скромні володіння? Адже Казимир так само мій гість.

— Звісно, ваша милосте, — з удаваною байдужістю відповів той.

— Чудово. Ти також ходи з нами.

Корнякт провів їх на другий поверх, де якраз над винарнею була широка зала, прикрашена по-східному. Тут на підлозі лежали дорогі перські килими, на стінах висіли казкові полотна, чудернацька східна зброя і музичні інструменти. В повітрі відчувалися східні пахощі. На низьких чудернацьких столиках були великі тарелі, наповнені солодощами й фруктами. В кутку зали на подушках дрімали напівоголені танцівниці.

— Сюди я приходжу, щоб подумати, — не без гордощів сказав Корнякт, — з вікна добре видно місто і його мешканців... Я дечим вас пригощу, якщо ви не проти.

Він клацнув пальцями, і тієї ж миті перед ними з’явився служник зі срібною тацею в руках. На таці лежали невеликі шматки якогось зеленуватого тістечка.

— Спробуйте, — запропонував грек, — ця річ божественна на смак.

Він першим узяв шматок з таці і з неабиякою приємністю ковтнув. Орест і Казимир зробили те саме. Служник залишив тацю на столику й вийшов із зали. Грек тим часом підійшов до стіни і, знявши звідти кіфару,[49] заходився грати якусь чудернацьку мелодію.

— Звідки в нього це багатство? — пошепки запитав Казимир в Ореста.

— Колись він був митником у Молдові. Потім збагатився на лихварстві. Зараз ціле місто разом з магістратом винні йому купу грошей, — так само тихо відповів урядник.

— Місто не віддасть, — хмикнув Казимир.

— А йому й не треба, — мовив Орест, — в обмін на цю позику він має право назначати таку ціну за свої товари, яку захоче. І завозити сюди все, що хоче. Через це всі купці у Львові його ненавидять.

— А чому ти сказав, що можеш вільно їсти й пити у його винарні? — раптом згадав Казимир.

— Бо я... Бо ти неправильно мене зрозумів, — затинаючись відповів Орест, зрозумівши, що бовкнув перед тим зайве, — я мав на увазі інше...

Казимир вже вирішив допитатися в нього, про що все-таки той говорив нещодавно за вином, але його раптом охопило дивне відчуття. Здалося, що він, а разом з ним Орест і Корнякт помалу підіймаються вгору, попід саму стелю. Потім поринають у відчинене вікно й опиняються над на Руською. Справа від них височить вежа, яку також збудував цей грек, а зліва — міський Високий Мур. Корнякт, мов зачарований власного музикою, невпинно перебирає струни своєї кіфари, посилаючи звуки одночасно в небеса і на землю.

Та раптом він покинув свій інструмент, лишивши його висіти в повітрі, мовби той був зовсім невагомий, і наблизився до Ореста й Казимира.