Розділ IX Дні й ночі в Лемберзі

— Майже десять років, — сказав Казимир, — ми разом обороняли Львів од татар. Потім я подався назад у Лівонію, а ти залишився тут.

— А й, справді... Десять років. Час летить, як дурна кобила згори.

— І не кажи.

Їм принесли свіжий хліб, сир та фрукти.

— Чим тепер займаєшся? — поцікавився Орест, — далі найманицьким ремеслом?

— Так, зараз на службі у маєтку пані Сененської.

— Он як? Це той Богом забутий замок?

Казимир трохи помовчав.

— Власне для цієї служби потребую твоєї допомоги, — сказав він за хвилю.

Орест потягнувся за своїм кухлем і, піднісши його до губ, зробив великий ковток. Вино тут було пречудове, тому він ще довго тримав рота закритим, мовби смак міг вивітритись, щойно він його розкриє.

— Якої саме допомоги ти хочеш? — стримано запитав нарешті урядник.

— Мені потрібні люди.

Орест розреготався.

— Ти, либонь, з мене знущаєшся. Хіба не чув моєї розмови з тим швабом? — запитав він.

— Той шваб хотів від тебе гайдуків, — промовив Казимир, — солдат, які служать місту й Короні. Закону врешті-решт... А мені потрібні пройдисвіти й відчайдухи. Найманці, якими колись були ми з тобою.

Вдруге почувши нагадування про своє минуле, Орест зблід на обличчі, проте змовчав.

— Чого ти вирішив, що я знаюся з такими? — перепитав він.

— Бо ми завжди зналися з людьми свого ремесла, — відповів Казимир.

— Я більше не найманець, — стишивши голос, різко сказав той, — минули часи, коли я був ландскнехтом. Тепер я порядний львівський громадянин. Служу в магістраті. Вдома мене чекає дружина й двійко дітей. І менше за все, повір, хочеться мені знатися з пройдисвітами.

Казимир глянув на нього з недовірою.