Розділ IX Дні й ночі в Лемберзі

— Бо його вбили не люди.

— А хто чи що? Не тягніть заради Бога, Казимире.

Найманець вдихнув повітря.

— Ви чули коли-небудь про стридів? Це людожери, які живуть у лісах. Ваш брат і я потрапили до них в полон.

Венецієць гірко всміхнувся і кивнув головою.

— Авжеж, чув... Мій брат був одержимий цими створіннями. Шукав їх і, як видно, знайшов...

Массарі звівся на ноги й підійшов до вікна. Знову запанувала мовчанка.

— Розкажіть, як саме це сталося, — важко промовив він.

Казимир коротко розповів йому, як опинився в печері, де вже був ув’язнений його брат. Як той допоміг йому звільнитися і як вдалося вбити людожера-наглядача. Звісно, Казимир змовчав про те, що Джованні благав убити і його самого. І що найманцю врешті таки довелося це зробити. Бо тоді він мусив би зізнатись консулу, що вбивця його брата зараз перед ним. Натомість збрехав, що венецієць помер від ран, які завдали йому раніше стриди.

— Джованні вбили насправді не ці чудовиська, — підсумував урешті консул, — ще раніше мого брата знищила пристрасть, з якою він за ними полював. Бідолаха був переконаний, що стриди, грабуючи своїх жертв, століттями накопичували золото і коштовності. Щоб уберегти їх, заховали десь у скелястих печерах, а їхній батько і покровитель, один із Трьох Повсталих Демонів, запечатав це сховище своєю магією. Втім, не назавжди. За переказами, ця магічна печать от-от зламається, адже закляття демонів на землі діють недовго, і всі скарби стридів стануть доступними. Будь-який смертний зможе заволодіти ними, якщо зуміє віднайти.

— Я пригадую вірш, який повторював Джованні перед смертю. Там ішлося про якусь чашу... Чашу Сірого Братства.

Массарі кивнув.

— Я багато про це не знаю, — мовив він, — мені відомо тільки, що, за легендою, головний з Трьох Повсталих Демонів зібрав довкола себе відчайдушних і відданих йому головорізів. Ті беззастережно слухаються найменшого його наказу. Їх і називають Сірим Братством. Для своїх ритуалів вони використовуються цю чашу... Начебто. Ви ж розумієте, що все це може виявитись просто вигадкою.

— Звичайно, — сказав Казимир.

Він помітив, що консул все частіше почав позирати за вікно. Пальцями він нервово перебирав край свого плаща, якого так і не зняв, зайшов до свого кабінету. Очевидно, Массарі невдовзі збирався знову вийти з дому й саме зараз поспішав.

Казимир підвівся і подякував господарю за їжу, якої, насправді, навіть не торкнувся. Надто добре ще відчувався частунок у будинку Корнякта. Массарі стримано усміхнувся, і вони попрощались.

Коли несподіваний гість вийшов, венецієць, зачекавши кілька хвилин, також спустився донизу, а потім рушив убік Краківської вулиці, відтак звернув на Вірменську й непомітно загубився в одній із кам’яниць, що мала відчинені двері. Тут йому довелося навпомацки пройти темним коридором, доки врешті його руки не наштовхнулися на ще одні двері, які були зачинені. Массарі обережно в них постукав. З того боку їх невдовзі прочинили, і перед консулом постала молода чорнокоса дівчина, що глянула на нього радісно й стривожено водночас.

Венецієць, не стримуючись, вхопив її в обійми і палко зірвав поцілунок з дівочих вуст. Чорнявка також спочатку сплела руки на його шиї, але потім рішуче відіпхнула його від себе.

— Тут нас можуть побачити, — видихнула вона.

— Нехай бачать.