Розділ V Демони лісу

Поряд зі стридом лежав чималий дрюк. Вхопити його і щосили вперіщити ним цю потвору? Але що, як почує решта? Казимир напружив слух, намагаючись вловити звуки ззовні. Можливо, там нікого немає, і тоді стрид біля казана — це його єдиний ворог. Хтозна. Йому здалося, що ззовні він чує тільки спів лісових птахів. Треба ризикнути... Краще загинути б’ючись, аніж піти цим потворам на обід, як шматок свинини.

Найманець поволі звівся на ноги й почав скрадатися до людожера. Нечутно він підніс із землі важкезного дрюка й міцно стиснув його в руках. Далі підняв над головою, наче дворучного меча і, вклавши в удар усю свою лють і надію, з силою опустив деревину стридові на голову. Якби людоїд сіпнувся в цю мить і повернувся до нього обличчям, усе б пропало, втім, на щастя для Казимира, він був надто захоплений спостеріганням того, як в казані потроху закипала вода.

Удар був могутній і врізнобіч полетіли дерев’яні тріски, однак людоїд не зомлів і вхопився руками за край гарячого казана. Після цього, спробував таки повернутись до свого нападника, однак той вперіщив ще раз. Стрид захрипів і провалився лівим плечем в киплячу воду. Казимир вже не зупинявся, наносячи один удар за іншим і цілячись потворі прямісінько в голову.

«Хліб мій на списі замішаний, — видихав найманець, спостерігаючи, як з розваленого черепа юшиться мозок, перемішаний з кров’ю, — теж і вино я на списі... Маю ісмарське і п’ю, спершись на списа також...»[38]

Врешті, стрид усім тулубом занурився у воду, а з казана стирчали тільки його могутні волохаті ноги. Найманець сторожко глянув убік виходу з печери. Він боявся, що там от-от з’явиться щонайменше десяток товаришів того, хто мирно тепер варився в казані, і тоді доведеться вступити в останній відчайдушний поєдинок, аби не датися їм в руки живим. Проте там нікого не було. Принаймні, поки що.

Казимир хутко кинувся в куток, де нещодавно лежав.

— Ви молодчина! — почув він звідти захоплений голос Массарі, — ви справжній воїн і відчайдух.

— Все завдяки вам, — промовив найманець намацуючи в темряві його руки.

— Що ви робите? — здивувався венецієць.

— Хочу звільнити вас, як і обіцяв.

— Дурниці, ви не втечете звідси зі мною.

— Ще й як втечу.

— Ви обіцяли мені інше, пам’ятаєте?

— Ні.

— Прокляття! Ви обіцяли мене вбити!

— Що ви верзете, Массарі??? Не міг я такого обіцяти!

— Але ж обіцяли, чорт забирай!

— Значить, я марив! Дайте сюди руки! Дайте сюди ваші срані руки і не пручайтесь, хай вам біс!

— Послухайте, Казимире! Я потрапив сюди через свою жадібність... Не має часу зараз розповідати мою історію, можливо, колись ви дізнаєтесь її від когось іншого, скажу тільки, що моє теперішнє становище — це моє покарання. Але я досить настраждався! Тому візьміть того самого дрюка, яким ви вбили цю потвору й зробіть те саме зі мною. Благаю... Навіть якщо ви на своїй спині винесете мене звідси і нам вдасться втекти, я не зможу жити зі своїм каліцтвом. Я надто люблю життя, щоб з відчаєм спостерігати, як усіма його благами насолоджуються інші.

Але помітивши, що найманець не зважає і вже силкується розв’язати йому руки, Массарі відчайдушно вп’явся зубами йому в ногу. Ті самі зуби, що подарували Казимирові свободу тепер спричиняли новий несамовитий біль. Найманець стримався, щоб не закричати і спробував відіпхнути його від себе, але марно. Тоді він ударив впертого венеційця кулаком, однак і це не подіяло. Той тримався зубами за його ногу, наче мисливський пес, який вже й сам не міг розімнути щелепи без сторонньої допомоги. Казимира затрясло, як у пропасниці. Провівши рукою по сирій долівці, він справді намацав того самого дрюка, який кілька хвилин тому став для нього рятівною зброєю. Не тямлячи себе з люті, найманець щосили вдарив ним безногого і той нарешті його відпустив.