Розділ сьомий

Ірена не знайшла, що відповісти. У неї язик прилип до зубів.

Трош глибоко зітхнув:

— Нік давно вже знає... що я нестабільний. Він скаже Яну... Та це й на краще. Воно тільки спочатку страшно... Бо я бачив цих... яких він привозив живими... А потім ми їх спалювали... Те, що від них залишалось... Але я не боюсь, я стану перед Творцем... Нехай я і не до кінця спокутував... але крові я віддав більше, ніж вилилося з її тіла... і його тіла. Обох, разом узятих... І Ян візьме всю кров, яка у мене в жилах. До крапельки... І я нарешті дізнаюся...

Він замовк, але Ірена і без того зрозуміла, що саме хоче дізнатися бідолашний хлопець. І мимохіть уявила Анджея Кромара, що розсівся в офісному кріслі з кухлем пива... І цього ось Троша, застиглого в очікуванні власної посмертної долі...

А їхні душі Анджей змоделював теж?

— Троню, — покликала з темряви Ельза — голос був утомлений, але нетерплячий. — Іди...

— Я скажу Нікові, щоб він не розповідав Яну, — швидко шепнула Ірена.

Трош, відступаючи, похитав головою:

— Не треба...

— Це не ваша справа!.. Бляха-муха, якщо Ян дізнається, що вам відомо, та що ви втручаєтеся — він мене уб’є!

— А це правда, що Трошу загрожує...

— Нам усім загрожує! Цегла на голову, пневмонія з набряком легень, інфаркт... Нам від самого народження загрожує смерть, але це не привід впадати в істерику...

— Не меліть дурниць, Ніку. Ви розумієте, про що я...

Нік пройшовся по кімнаті. Навіщось торкнувся пальцем жінки на картині, повалився в крісло, закинув ногу на ногу:

— Ми всі тут смертники, Ірено. Для вас це новина? Спокій, гарне харчування, спілкування з природою... Все це благотворно впливає на тривалість життя. А стреси, нервування, невпевненість у завтрашньому дні — скорочують життя взагалі й НАШЕ життя зокрема — це ж азбучна істина...

— Гаразд, — Ірена раптово стишилася. — Спокійно спілкуйтеся з природою... З Семиролем я поговорю сама.

Уже в дверях вона помітила, як Нік нервово поправив шовковий шалик на шиї. І вперше засумнівалася в правильності свого рішення.

Наступного ранку Ірена тільки мигцем бачила Троша — той здійснював звичайну пробіжку: розмірено, зосереджено, бадьоро. Здалеку їй здалося, що він навіть спокійніший, ніж завжди. І, можливо, розмова з нею, а потім іще й співчуття Ельзи допомогли йому повернути душевну рівновагу (якщо, звичайно, вічно пригнічений стан Трошевої душі може вважатися рівноважним).

Ранок вона провела за роботою — раз по раз виглядаючи у вікно, чи не з’явиться автомобіль.

Всюдихід з’явився раптово, зовсім поруч. Ірена встигла здивуватися, чому Сіт не поспішає відчиняти ворота...