Розділ тринадцятий

  дин господар недорахувався шеляга і подумав, що це служниця взяла його... І побив її, а оскільки був напідпитку, то мало не до смерті... Наступного дня рука у нього потрапила в молотарку, і лікар відтяв руку по самісіньке плече. Трохи оклигавши, почав господар думати, як умилостивити Провидіння... і, бажаючи повернути руку, подарував свій будинок братовій удові, яка жила з дітьми злиденно під чужим дахом... І якось відкопав він на своєму полі скриню, а на дні скрині — дві золоті рукавички... і заплакав той чоловік гірко і злісно: «Сміється з мене Провидіння... Немає насмішки гіршої, ніж дарувати рукавички безрукому!..» Інший — юнак, бажав заслугувати любов прекрасної діви і, щоб полонити її серце, вкрав гроші і купив їй дорогоцінну обручку... Але діва не прийняла подарунка. Провидіння за крадіжку наслало хворобу та позбавило юнака чоловічої снаги. Тоді, бажаючи спокутувати провину, почав він робити пожертви жебракам, годувати сиріт, і ні дня його не минало без доброї справи... Провидіння було ним вдоволене і в нагороду послало любов прекрасної діви. І коли вона прийшла до нього на ложе, він заплакав гірко й безнадійно... адже діва, навіть найспокусливіша, була йому вже непотрібна. Суть же моєї розповіді така: роблячи зло, не надійся, що вдасться задобрити суворе Провидіння... щоб не довелося потім жалкувати!..

Оповідач замовк. Присутні в корчмі переглядалися — шанобливо, але й похмуро, навіть злякано. Пущена по колу шапка повернулася з купою мідних монет.

— Спасибі, людоньки... Завтра розповім вам про жінку, яка наносила собі рани, щоб родичі могли перев’язати їх... І про вовка, що відвернувся від м’яса, бажаючи заслужити милість Провидіння. І про цапа, який зіпсував город, його було покарано за потраву... Отже, добродії — завтра. А зараз у мене в горлі дере...

Оповідач водномить осушив запропоновану склянку, підвівся, спираючись на костур, і пішов у далеку кімнату (ті, хто бачили його вчора, могли б помітити, що сьогодні він рухається куди легше і спритніше...).

Бо Ірена, що йшла слідом, помітила.

Зачинилися за спиною дубові двері.

— Із приварком, — сказав Семироль, висипаючи купку монет на потемнілий од часу масний стіл.

Рек, який нерухомо сидів перед запаленою свічкою, промовчав.

Семироль сів за стіл. Присунув до себе тарілку з холодною шинкою, дістав з полиці глек із темним вином. Сам собі налив, випив; Рек, як і раніше, мовчав, Ірена присіла на ослінчик навпроти.

— Ну що, цілителю-костоправе? — Семироль відставив кухоль. — Так і будемо мовчати?

Рек кинув на адвоката похмурий погляд. Семироль полегшено відкинувся на спинку стільця:

— Я вдячний вам за те, що підтримували увесь цей час пані Хміль... І дуже вдячний за віртуозно проведену хірургічну операцію. Мабуть, ви — найдостойніший із безкорисливих і найбезкорисливіший із достойних...

Рек підвів голову:

— Мені треба поговорити з пані Іреною. Наодинці.

Семироль витер губи, побарабанив пальцями по стільниці, кивнув:

— Гаразд...

Підвівся й вийшов, неголосно постукуючи костуром.

Ірена дивилася на кавалок шинки. Їй не хотілось їсти. Зовсім.

— Я прошу дозволу полишити вас, пані Ірено... — Рек дивився кудись у порожнечу.