Розділ п’ятнадцятий

 ільно спресований вітром сніг. Химерні візерунки та ще сонце, що підкреслює кожну виїмку...

Ірена постояла, безпорадно кліпаючи напівосліплими, сльозавими очима. Щось дивне сталося зі сприйняттям кольору — білий, укритий снігом простір, раптом постав перед нею всіма відтінками червоного.

Голий гай. Пагорби. Вітер стих... А чи був той вітер? Мальовнича купа валунів... на місці її будинку. Її вічного будинку.

Червоний колір перетік у фіолетовий. У синій. Імла відступила. Тепер світ бачився, як і раніше, — білим...

Сісти на сніг?

Вона похитнулася. І повільно пішла вперед.

Скрип — вкрадливо озивався сніг. Скрип-скрип...

Той, що жив усередині, притих.

У світі запала тиша. Купол вицвілого неба, низка блискучих заметів, скрип, скрип...

Біля підніжжя пагорба вона зрозуміла, що може думати. Без зусиль. Відсторонено.

Семироль.

Ян залишився прикривати її і, ймовірно, віддав життя...

Рек.

Безкорисливий лицар був відтятий від неї, ніби ножем. Відрізаний. Закинутий у попередню МОДЕЛЬ, сам-один, на краю прірви...

Вона зітхнула. Усі почуття притупилися — залишилася гірка констатація.

«Ти зробив усе можливе, Реку, — сказала вона, наче лицар міг її почути. — Я так хочу, щоб ти залишився живий... Не зірвався в прірву, намагаючись урятувати мене... І не замерз посеред сніжної пустелі. Виживи, любий Реку, зроби мені цю останню послугу...»

Знову здійнявся вітер — цього разу метушливий, він постійно міняв напрямок. Уже кому-кому думати про виживання — так це їй самій. Через півгодини ця проблема стане головною...

Невже Анджей допустить?!

Анджей допустив в’язницю і суд. Зачаття і втечу. Яна, Провидіння, Река, обвал крижаного моста...