Розділ сьомий

Гори за вікном згасали. Кімната неквапливо поринала в темряву.

— А скажіть, — пробурмотіла Ірена, — ви, як лікар... як психолог... знаєте, ЧОМУ нервується Трош?

Нік знизав плечима:

— Якби ж то знати...

Вона знайшла Троша в корівнику, у «звіринці», як вона сама для себе це охрестила; Ельза тут же вийшла (і здалось Ірені, чи ні), але нишком кинула на захожу неприязний погляд. Утім, чого їй радіти — після всього, що сталося...

Трош залишився. Кивнув, пом’явся, розвів руками, ніби закликаючи в свідки кроликів та іншу живність:

— Навіщо ви сюди... Смердить... і взагалі...

— Може, підемо до мене? — запропонувала Ірена.

Трош похитав головою.

— Але чому? Моя кімната — кого хочу, того й кличу в гості... Чи Ельза, — вона зробила незграбну спробу пожартувати, — приревнує?

Трош знову похитав головою — на цей раз злякано.

— Тоді прогуляймось? У мене до вас розмова, Троше. Я хотіла би...

— Авжеж, — Трош глитнув, мускуляста шия здригнулася. — Так, звичайно...

У мовчанні вони дісталися хвіртки, але не вийшли. Вітер до ночі затих, ліхтарі над будинком і прибудовами майже не гойдалися, на снігу лежали жовті плями світла. Гір не було видно — вони просто мовчки були присутні в цій темряві.

— А звідки тут вода береться? — несподівано для себе самої запитала Ірена.

Трош пожвавився:

— О, тут дуже хороша вода... Мінеральне джерело...

— Зрозуміло. Троше, я чимось вас засмутила?

Найбільше їй хотілося, щоб він спантеличено закліпав. І тоді зі спокійним серцем можна буде сказати собі, що припущення, яке її мучить, — помилкове...

Він опустив очі. Втягнув голову в плечі.