Розділ сьомий

Трош вистрілив знову, але рушниця сіпнулася в його руках. (Ірена побачила, що він не влучив...)

Куля вдарилась об борт всюдихода. Посипалося скло — зі звуком розсипаного гороху.

— Усе?

Семироль стояв. З чорної діри в його куртці неквапливо сочилася чорна і густа, як бітум, рідина.

— Це все, Троше?

Хлопець жбурнув рушницю на землю.

— Творець мертвий... — скоріше вгадала, ніж почула, Ірена.

Трош побіг. Кинувся геть від своєї смерті — позаяк ворота були ще не зачинені. Трош біг, і це було природно (але ж Ірена боялася, що програвши, він усміхнеться й слухняно підставить горло).

— Де Сіт? — глухо запитав Семироль.

— Немає, — невпопад відгукнувся Нік, усе ще притискаючи до себе обімлілу Ірену.

Семироль подивився вслід утікачеві. Перевів погляд на рушницю, болісно скривився:

— Ч-чорт...

Похитнувся. Озирнувся на ґанок, де стовпом стояла бліда простоволоса Ельза.

— Дідько з ним... Ходімо, Ніку. Витягнеш кулю.

У корівнику мукали недоєні корови. Лаючись крізь зуби, Нік узяв відро і попрямував у хлів, як на каторгу.

Корови сахалися його. Вони не бажали стояти сумирно, норовили перекинути дійницю, ревли протяжно прокляття на Нікову голову і гірко мукали, закликаючи свою добру господиню. Сніжці й Рудці невтямки було, що Ельза, бліда до синяви, лежить зараз у ліжку, потягує зі склянки червоне вино і закушує яблуками з гематогеном. Ельза, можливо, і знехтувала б законним відпочинком, і з’явилася б попорати улюблену худобину. Але голова паморочилася і не тримали ноги, оскільки пан Семироль перевищив норму забору крові...

— Ірено, бляха-муха... Чого ви дивитеся?! Допоможіть...

— Я ж ніколи не доїла корів... — вона проштовхувала крізь прути кролячої клітки брикет пресованого корму.

— А я?!

— А у вас — досвід... Хтось же доїв корів у дні Ельзиних «вихідних»?