Розділ десятий

 ого ім’я було Ректоноор, що в перекладі з нині забутої мови означає «раптове щастя». Раптове, бо батькам його на момент зачаття було років по чотирнадцять. Проте вони вже були законними чоловіком і дружиною, і старший син деякий час був предметом гордощів.

Рек стояв біля готельного вікна, і вечірнє світло, проникаючи крізь кольорове скло, химерно лягало на його бліді щоки. Ірена розташувалася на кушетці, тій самій, яку вподобав безвісти зниклий Семироль. Сиділа і слухала.

...Коли йому, в свою чергу, виповнилося чотирнадцять, він повідомив батькам про свій намір постати проти Провидіння. За що його спершу було скарано батогами, потім проклято, затим прощено, а потім знову проклято, позбавлено спадщини і вигнано. Кажуть, через кілька років батько одумався і навіть посилав гінців на пошуки мандрівного сина — але де там...

Собор Безкорисливих ініціював Река і поклав йому ім’я Ос, що тією ж забутою говіркою означає Шипшина. Відтоді він, хоч як би було важко, намагався дотримуватися обітниці Рівноваги. Тобто робити добрі справи заради добра, а не заради винагороди. Відмовлятися від милості Провидіння, викликаючи його гнів і несучи покарання...

Ірена слухала і відчувала, як потроху пухне голова.

Ох, як сварилися ті торговки на перехресті!.. «Безкорисливий, пес безкорисливий...»

— Реку, а вам їх... не жаль? Отих тіток?

Він стиснув губи так, що вони майже зовсім зникли з лиця. Різко проступили складки в куточках рота; Ірена зрозуміла раптом, що він зовсім не такий уже молоденький юнак. Просто тип обличчя такий — юнацький, легкий (такі чоловіки до п’ятдесяти здаються підлітками, а потім — відразу ж старіють).

А Рек, схоже, ровесник їй. Хоч як не дивно...

— Провидіння неможливо обдурити, пані Ірено. ЗЛО має бути саме злом. Щоб покарання за нього було справжнім, здатним пересилити... нагороду за ДОБРО.

Котиться бочка... Кізяк залишився б од старої, і розлите вино перемішалося би з кров’ю...

Ірена мовчки помацала свій живіт.

— Дуже добре, — сказала вона механічно.

Сонце востаннє відбилось у вікнах навпроти — і схилилося за дахи, за флюгери. У напівтемряві обличчя Река-Шипшини біліло, ніби посилане борошном.

— Реку... я схожа на божевільну?

Він помовчав.

— Ні, пані Ірено. Ви схожі на людину, яка...

Він затнувся.

— «Потребує допомоги»? — голос її насмішкувато здригнувся. Вона згадала недавнього крамаря.