Розділ сьомий

— Трош... — глухо відгукнувся Нік. — Зазвичай це робив Трош. Він сільський...

Тепле молоко бризкало струменем, текло повз дійницю по руках Ніка, капало з оголених ліктів. Тварина мучилась, але гінеколог мучився не менше.

— А ми тут базікаємо... — сказала Ірена глухо і приречено.

— А що нам робити? Плакати?

Корова сіпнулася — ймовірно, Нік заподіяв їй біль.

— Стояти, Сніжко!!

Тварина замукала.

— Сніжечко, любесенька, заспокойся... Ірено! Та притримайте ж її ззаду, чи що!.. Щоб тобі абищо, зараза, це ж неможливо...

— Це вам не жінок порати, — мстиво усміхнулась Ірена. — Як я її притримаю — за хвіст?

Нік задихався. Опустив червоні розпухлі руки, штовхнув у крутий коров’ячий бік:

— Геть, Сніжко... Рудко, сюди! На крісло!

Ірена нервово хихикнула. Чорна Рудка витягла морду, затягла до дзвону у вухах:

— Му-у-у-а!

Нік дивився на свої руки:

— Бачите, Ірено... Трош дуже довго балансував на вузькому, але міцному карнизі. Його своєрідні стосунки з Творцем... як він собі уявляв... допомагали йому втриматися. Після того, як він убив двох — знову ж у стані афекту... після смертного вироку... Після багатьох відер крові, відданої Яну — не цілком добровільно... йому все важче ставало балансувати. А потім щось сталося — можливо, вийшов термін... Я, чесно кажучи, весь час цього боявся. І от...

— Довели хлопця... — сказала Ірена стиха.

— Так, — Нік сумно кивнув. — Не хочу вас засмучувати, але Троша, скоріше за все, ми більше не побачимо... Рудочко, красуне, іди-но сюди, спокійно...

Ірена примружила очі.

Хитке дуло... Чорна пляма на Семиролевій куртці...

— А в Яна треба цілити... срібними, так?