Розділ дванадцятий

  к ви мене знайшли?!

— Ми вас не шукали, — вона нервово посміхнулася. — Тобто зараз не шукали... за нами... погоня.

— Чорт... Ви просто-таки притягуєте неприємності, Ірено.

— Ніколи за мною такого не водилося, — повідомила вона похмуро. — Це... МОДЕЛІ. Вони виживають мене...

— Ірено, ви знайшли вихід?

Вона помовчала.

— Ні... Яне, я гадала, ВИ знайшли...

Цього разу пауза вийшла багатозначною.

— Отже, ви вирішили, — повільно мовив вампір, — що я накивав п’ятами, кинувши вас?

— Ні... тобто в якусь хвилину... ні, я так не думала...

— Ірено, — в голосі його почулося майже презирство.

— Я так не думала, Яне, чесне слово!.. Я вирішила, що з вами щось сталося...

— Зі мною дійсно... дещо сталося, — Ян посміхнувся в темряві.

Вони сиділи на підстилці з сухого моху. Ліхтар довелося загасити.

З усіх трьох присутніх бачив у темряві тільки Семироль.

Ірена уявляла, яке обличчя зараз може бути у лицаря. І Семироль чудово бачить це обличчя, і мимоволі, напевно, тішиться...

Їй на хвилину зробилося прикро. За Река, який насправді цих глузів не заслужив.

Собачий гавкіт на поверхні давно вже вгамувався. Зараз, імовірно, люди в чорному готують експедицію в пекло, а перелякані хуторяни відмовляють їх, бо кровопивець, мабуть, уже й лицаря, і зловмисну втікачку спожив...

Ірена в знемозі заплющила очі. Дивись — не дивись, різниці однаково ніякої, з заплющеними очима навіть зручніше...