Розділ п’ятий

   де пан Семироль?

Управитель-охоронець, який любовно витирав пилюку зі старовинного мідного свічника, здивовано на неї подивився. Схоже, він вважав свою загальмовану підопічну не здатною до такої раптової появи.

— А пан Семироль поїхав... І не повернеться, мабуть, до завтра... Звелів вас познайомити з паном Ніком... А той уже сам знає, що з вами робити, — управитель посміхнувся, оголюючи жовті від куріння зуби.

— Що? — просичала Ірена.

Її шкільна вчителька терпіти не могла такого. «Хміль, якщо ти ще раз щокнеш...»

— Який іще пан Нік?!

«Ну от, ще один вампір, — приречено сказав песимістичний внутрішній голос. — І вони тебе поділили...»

— Пан Нік — це я...

Вона обернулася.

У дверях вітальні стояв чоловік. Ні, не громило в пом’ятому светрі; цей новий персонаж був схожий радше на якогось відпочивальника у престижному санаторії. Ретельно випрасувані чорні штани, цупка біла сорочка навипуск і романтичний шовковий шарф навколо шиї. (Стильний мужик, сказали б Іренині студентки.)

— Пан Нік — це я. І пан Ян, якого викликали в терміновій справі, дійсно попросив мене... побути з вами під час його відсутності. Тим більше що у нас тепер будуть спільні, гм, інтереси...

— Ви тут живете? — після паузи запитала Ірена.

— Тут, — чоловік невизначено махнув рукою. — На фермі...

— Ви хто?

— За своєю першою професією — я лікар... Та чого нам стовбичити отут, посеред кімнати? Ходімо до мене, запитаєте, про що захочете, а я із задоволенням відповім...

Ірена згадала питання, що обірвало її й без того короткий сон. Уривчасто зітхнула:

— Ходімо...

Пан Нік галантно запропонував їй руку.

Вони проминули замкнені двері кабінету Семироля. Пройшли далі коридором. Перед якимись дверима Нік дістав із кишені низку ключів (із чого Ірена зробила висновок, що він користується тут більшими правами, ніж навіть управитель-охоронець).