Розділ сьомий

— Я засмутила вас? — перепитала Ірена м’яко, як тільки могла.

Він відступив на півкроку.

— Я говорила про такі дурниці — про Творця, про моделі світів... Але ж я письменниця, ви знаєте. Зараз я пишу про моделі — от і верзу казна-що... Невже вас це засмутило, Троше?!

Він мовчав.

— Вибачте... Якби я знала, що для вас це так важливо... Але ЧОМУ кілька дурних слів так вас зачепили? Напевно вам їх говорили надміру, сміялися з вашої віри, і взагалі... Хіба ні?

— Так... — вичавив з себе Трош.

Тепер він підвів голову, світло ліхтаря впало йому на обличчя. Синці здавалися темними окулярами, надітими на очі.

— Троше, — у неї раптом горло перехопило від жалю. — Я збрехала. Забудьте все, що я говорила...

Він зітхнув:

— Ні... це тепер ви... брешете. А тоді ви говорили правду.

— Звідки ви взяли?!

— Видно...

— Троше, та ви з глузду з’їхали! По-вашому, я справді... особисто знаю Творця?!

Вона спробувала засміятись, і частково це їй удалося.

Трош не всміхнувся:

— Можливо... Я ж не знаю, хто ви. Можливо, ви самі — захожа. Із зірок... Із інших світів...

— Читайте класику і не дивіться серіалів, — повчально сказала Ірена, в той час як її сповільнена кмітливість зі шкіри пнулася, аби що-небудь придумати. Ні, такий поворот справ не входить у її плани. Нізащо...

— Троше... Хай там як — дайте мені слово, що ви все забудете... заспокоїтеся... опануєте себе...

Він похитав головою:

— Пізно. Ян тепер уб’є мене.