Розділ сьомий

Нік завагався. Не обертаючись похитав головою:

— По-перше, це маячня. По-друге — невже ви бажаєте Яну смерті?.. — Нахилився. — Тихо, Рудочко.

Доїння пішло веселіше. Чи то Нік пристосувався, чи то Рудка виявилася покладистішою.

Ірена присіла на ослінчик в кутку. Обняла руками коліна:

— Ніку... Що ж тепер буде?

— Яну тепер потрібно багато гемоглобіну... І всім нам доведеться жерти гематоген. А я ненавиджу цю гидоту із самого дитинства... Мені його підсовували під виглядом шоколаду... Це було так прикро...

Ірена дивилася на його згорблену спину. Вона дуже добре пам’ятала, як ця спина виникла між нею — і можливою кулею...

Навряд чи Трош стріляв би у неї.

З іншого боку, у нього так тремтіли руки... Ота куля — друга, що дісталася всюдиходові, — цілком могла би піти й по іншій траєкторії...

— Ніку... Яна МОЖНА вбити звичайною кулею?

Цівки молока цідилися у відро, як у новобранця по мішені — раз у раз промазуючи. Але не «в молоко», а на підлогу, на солому, доярові на штани.

— Тихо-тихо, Рудочко, розслабся... Можна, Ірено. Можна, мабуть.

— Тобто Трош міг...

— Звичайно. Запросто. Йому б трошки холоднокровності... Хоча калібр, звичайно, дрібнуватий. Треба влучити точно в око... Тихо, Рудко...

Ірену пересмикнуло.

— Ніку... А чому Ян допускає... допустив... щоб Трош так спокійно... марудився з цією рушницею?

Нік посовгався на табуретці:

— Ч-чорт, пальці болять... І спина... Краще було б потрапити на хімічний стілець шість років тому, ніж доїти оцю кляту корову...

Стукнули причиняючись двері. Ірена здригнулася.

— ...Купити доїльний апарат?