Розділ сьомий

Зачекав. Змінив напрямок; мовчки запропонував Ірені руку — дуже до речі, вона саме обмірковувала, як би зручніше зістрибнути з валуна.

— Сьогодні гарна погода, саме гуляти, — сказав Трош, звично відводячи очі.

— Дякую, — сказала вона, випускаючи його руку. — Так, слава Творцю, сьогодні хороший день...

Він швидко глянув на неї — не знущається?

— Я обмірковувала нову повість, — сказала Ірена, дивлячись на блискучі шапки гір. — Це буде найкраще з усього, що я написала.

Трош пожвавився:

— Я давно хотів запитати... Ви як... із голови вигадуєте? Чи згадуєте, що було з вами або зі знайомими, або в інших книжках?..

— Я моделюю, — серйозно сказала Ірена. — Я трошки моделюю новий світ... Із людьми. Не звертаючи уваги на те, подобається їм це чи ні...

Трош здивовано мовчав. Імовірно, він чекав іншої відповіді.

— І знаєте, Троше, якщо хтось із моїх персонажів звернеться до мене з проханням змінити його погану долю... Я, мабуть, пропущу його прохання повз вуха. У книзі все має бути природно — читач не любить «богів із машини». Якщо виконувати всі бажання цих маленьких штучних людців, то й видавничої площі не вистачить... Чи не так?

Трош мовчав.

— Ви молилися, Троше? Помоліться ще. Попросіть нашого Творця бути добрішим...

— Хіба він... недостатньо добрий? — після паузи запитав Трош.

— А хіба достатньо?

Трош зупинився:

— Гріх так думати...

— Любий Троше...

Ірена зупинилася, поклала юнакові руки на плечі — для цього довелося підвестися навшпиньки.

— Щирий Троше... Ви проводите в молитвах більшу частину часу, але повірте — я знаю Творця краще за вас.

Вічно опущені очі нещасного спокутника розкрилися з подиву, округлились, як фари.